По вулиці іде дядько: він прийшов пішки за півсотні верст зі свого села у Слобожанську Столицю добувати правди. Він ще не ззів того хліба, що йому вдосвіта поклала в торбу його жінка. У нього ще єсть у широченному кисеті добра міцнюща махорка. Але він уже по-завчора скурив весь шматок газети, що його викинув йому з вікна па-сажир м’якого вагону. І от він, ідучи містом о тій ранній годині, коли службовці тільки беруться розпалювати примуси, а двірники заміта-ють вулиці, побачив на стіні ПАПІР, багато паперу, стільки паперу, що все його село і два сусідніх хутори могли б, сівши кружка навко-ло, скрутити собі з того паперу по цигарці.
Невже ж ти тепер засудиш нашого доброго древонасадця за те, що, одірвавши від вірша рядок:
З серця точить кров — і кров стає суниця —
бо з цього рядка найдовша могла скрутитися цигарка, тепер з синім солодким димом пихкає він ці теплі слова у незміряний простір рані-шнього всесвіту!
Тим більше, що він усе-таки сам попереду прочитав вірша, цей добрий древонасадець.
IV
— Чого ти шукаєш у моїм ридикюлі, о, Леонардо? — спитала прекрасна Альчеста. — Коли ти шукаєш там олівця, щоб записати ві-рша, або грошей, щоб заплатити древонасадцеві за вірш, або, може, ти шукаєш у моїм ридикюлі отой вчорашній вечір — коли ти цього шукаєш, то там не знайдеш.
— Я вже знайшов, — одповів доктор Леонардо і показав Альче-сті невеличку мідно-бронзову цівку з яскраво-червоним кінцем. На білій стіні губним олівцем прекрасної Альчести Леонардо змалював пурпуровою лінією Дінець від Змійова й до першої гори, ширшою од-значив кривавою смугою путь від першої до Козачої гори, накреслив ліворуч Біле озеро і ближче ліворуч — Косач з намистом озір аж до Білого озера, намалював затоки й коліна Дінця за Короповим хутором і Тридінчя, що веде до Бешкинів. Сміливими штрихами накладав він на стінку лісові гори, що їх археолог назвав би "змієвим валом", і взявся малювати верхній плив Дінця з Черемушної та Якубина до Ззі-дьок і паперового млина. Карта зростала й ширилася, уже вона дохо-дила до долівки внизу і хапалася розгиллям своїм стелі вгорі, а Лео-нардо все малював губною фарбою озера й затоки, й коліна… Знена-цька олівець задирчав у його руці і, намість ясно-червоної лінії, по-лишив за собою на стінці тільки синю дряповину.
— Ти вималював увесь мій губний олівець! — скрикнула пере-лякана Альчеста. — Чим я тепер фарбуватиму вуста? Це був такий прекрасний закордонний олівець. Чи ж може твій древонасадець зва-рити мені хоч щось подібне у своїм самограї? Немилосердний, не-уважний Леонардо!
І, одібравши в нього недоламок олівця, вона уже зафарбувала йому червоним полум’ям його довгий клясичний ніс і лагодилася прикрасити так само його високе чоло, коли розчинились двері і в кі-мнату увійшов древонасадець.
— Самограй готовий, — сказав він. — Коли я був молодий, я ходив дуже швидко, за одним ступнем, як надмуся, так і перемахну сажнів п’ять, а може, і вісім. Раз поспорились ми з тестем, що він ко-нем, а я пішки — хто раніше буде в Змійові. Він виїхав парою кіньми, а я так іду, немов не йду, а перелітаю сажнів чотири, п’ять, а то й де-сять. Прийшов, узяв хліба, оселедця, випив, закусив, а тесть ще онде — коло Провалля їде парою кіньми. От так я ходив, а самограй гото-вий, а це ви їм здорово розмалювали носа!
V
Древонасадець був чоловік високий і кремезний.
Сиве волосся, вистрижене, як щітка, рясно вкривало його круглу голову. Віспувате обличчя дивилося парою маленьких чорних очей, нюхало двома колосальними ніздрями, з яких, мов сталактити в пече-рах, звисало буйне волосся, воно ж росло з вух, з шиї, з кінця носа, з вилиць і з троглодитського підборіддя. Древонасадець міг би одноча-сно служити реклямою масти для волосся і реклямою безпечних бри-тов.
Як бритва подолівала на лиці древонасадця буйне волосся, так у душі його культура перемагала дикі селянські інстинкти.
Він працював тяжко, цей шестидесятилітній древонасадець. Щодня він возив у своє шале воду в бочці — на собі — впрягаючися в брезентову шлейку. Він поливав свої дерева і косив межи ними свою люцерну. Цю люцерну він по тому зносив на собі в стіжки. Зі-бравши урожай, він ішов за дев’ять верст пішки до Змійова, купував горілку і напивався п’яний. Напившися п’яний, він страшно осиплим голосом співав пісень.
Та він ніколи не забував попрохати вибачення в усіх за те, що він — необузданий хохол — п’є горілку і співає вголос. А на велик-день його культурність розцвітала повним цвітом. Він голив своє по-копирсане обличчя, а також голив свій округлий череп. Далі він одя-гав білу сорочку і застібував її в горлі бронзовим ґудзиком. Після то-го він убирався в чорний сурдут з фалдами, взував нові чоботи, одя-гав нові нансукові штани, а на голову напинав чорного бриля котел-ком. Елеґантно придержуючи котелка правою рукою, він у лівій по-кручував паличку з монограмою, люб’язно вклонявся направо й налі-во сусідам і кожного разу ласкаво повертав голову на голій, зморш-куватій, мов у черепахи, шиї.
Так акуратно жив і працював шестидесятилітній древонасадець у своїм шале на гірнім берегові Дінця.
VI
Але ефемерна баба, створена нашою нестримною фантазією, ко-ли б вона, ця ефемерна баба, ідучи далі з Змійова на Коропів хутір, проходила б повз шале доброго древонасадця, могла б ще багато чого розповісти з його біографії.
Уявіть собі, що ця фантастична баба іде стежкою серед молодої ліщини, що поросла на порубі трохи вище від хати доброго древона-садця. Я думаю, вам траплялося, ненароком наступивши на кінець великої сухої гілки, раптом почути хруст за своєю спиною і уявити собі постать когось, хто йде за вами — ще й вітер зашарудів у сохлім листі — ви трохи злякано оглядаєтесь і бачите, що на стежці нема ні-кого.
Тепер вам легко буде уявити собі, що на стежці не тільки заша-руділо листя, не тільки хруснула гілка, а й запахло злегка борщем і печеним хлібом і бабиним потом — і от з-поза куща вишкандибала вона сама — леґендарна баба.
Але тепер я вимагатиму від вас ще куди дужчого напруження уваги. Ви мусите уявити собі, що ця фантастична баба, яку нам так не легко було вивести втілену і вдягнену в чорну з горошком спідницю на стежку поміж ліщиною, трохи вище від хати доброго древонасад-ця, — що ця фантастична баба є не просто собі баба, а перша жінка доброго древонасадця, яку він за голодних часів був вигонив з хати, щоб менше було їдців.