— Чому це? — спитав майор.
— Бо ядро, — відповів жваво Дж. Т. Мастон, — повинно бути таким великим, щоб привернути увагу жителів Місяця, коли вони справді існують.
— Так, — відповів Барбікен, — і з іншої причини, ще важливішої.
— Що ви хочете сказати, Барбікен? — спитав майор.
— Я хочу сказати, що не досить тільки послати снаряд і більше ним не турбуватися. Треба, щоб ми за ним стежили протягом його перельоту, доки він влучить у ціль.
— Он як! — зауважили генерал та майор, трохи здивовані цією пропозицією.
— Без сумніву, — сказав упевнено Барбікен, — без сумніву, бо інакше наша спроба не матиме наслідків.
— Але, — заперечив майор, — ви збираєтесь надати цьому снарядові гігантських розмірів?
— Ні. Вислухайте мене уважно. Ви знаєте, що оптичні прилади досягли великої досконалості; з допомогою деяких телескопів уже спромоглися дістати збільшення в 6 000 разів і наблизити Місяць на 80 кілометрів. На цій відстані предмети в двадцять метрів висоти чудово видно. Коли досі ще не застосовано телескопів більшої сили, то це тільки через те, що така сила вже заважатиме ясності, і Місяць, який є ніби дзеркалом Сонця, не посилає досить інтенсивного світла, щоб можна було вивести збільшення за ці межі.
— Гаразд. Що ж ви зробите? Ви надасте вашому ядру діаметр двадцять метрів?
— Зовсім ні.
— Чи ви зробите Місяць яскравішим?
— Саме так!
— Оце здорово! — скрикнув Мастон.
— Так, це дуже просто, — відповів Барбікен. — Справді, якщо мені вдасться зменшити товщину атмосфери, яку проходить місячне світло, то чи не стане це світло яснішим?
— Очевидно.
— Гаразд! Щоб досягти такого результату, мені досить встановити телескоп на якійсь високій горі. Це саме ми й зробимо.
— Здаюсь, здаюсь, — відповів майор. — Ви чудово вмієте спрощувати задачі… І якого збільшення сподіваєтесь ви досягти таким способом?
— Збільшення в 48 000 разів, і воно наблизить Місяць на відстань 10 кілометрів. Щоб побачити предмет на такій відстані, він повинен мати близько 2,9 метра в діаметрі.
— Точнісінько так.
— Дозвольте, однак, зауважити, — сказав майор Ельфістон. — Вага ядра буде така велика, що…
— О, майоре, — відповів Барбікен, — перш ніж ми почнемо обговорювати його вагу, дозвольте мені сказати, що вже наші батьки робили гідні подиву речі такого роду. Я дуже далекий від того, щоб запевняти, що балістика не прогресувала відтоді, але слід було б знати, що й у середні віки були досягнені результати дивовижні і, дозволю собі додати, ще дивовижніші, ніж наші.
— Ну, ще чого! — з сумнівом зауважив Морган.
— Обгрунтуйте ваші слова! — підхопив Мастон.
— Немає нічого простішого, — спокійно відповів Барбікен. — Я маю приклади на підтвердження сказаного мною. Так, під час облоги Константинополя турецьким султаном Мухаммедом II, в 1543 році, на місто кидали кам'яні ядра вагою в 861,84 кілограма. Ви розумієте, яких розмірів були ці ядра?
— Ой, ой! — скрикнув майор. — 861,84 кілограма — це поважна цифра!
— Крім того, на острові Мальті, за рицарських часів, одна гармата кріпості Сент-Ельма випускала ядра вагою понад тонну. Якщо ми спрямуємо всі наші зусилля на те, щоб збільшити вагу, то при сучасних успіхах науки подесятеримо вагу ядер мальтійських рицарів.
— Це очевидно, — відповів майор. — Але який метал гадаєте ви вжити для снаряда?
— Я думаю, просто чавун, — сказав генерал Морган.
— Фе! Чавун! — вигукнув Дж. Т. Мастон з глибокою зневагою. — Це вже занадто грубо для снаряда, який має призначення летіти на Місяць.
— Навіщо перебільшувати, мій шановний друже, — відповів Морган. — Чавун якраз хороший.
— Гаразд! — продовжував майор Ельфістон. — Через те що вага пропорціональна об'ємові, чавунне ядро в 2,9 метра діаметром матиме величезну вагу.
— Так, коли воно буде суцільне, і ні, коли воно буде порожнє, — сказав Барбікен.
— Порожнє? Це вже буде бомба.
— В яку можна буде покласти депеші, — додав Мастон, — і зразки наших земних виробів.
— Так, бомба, — відповів Барбікен. — Її нам і треба; суцільний снаряд у 2,9 метра діаметром важив би 100 000 кілограмів, але оскільки він, бувши порожнім, повинен водночас зберігати стійкість, я пропоную зробити його п'ятитонним.
— Які завтовшки будуть його стінки? — спитав майор.
— Якщо додержуватимемо правильної пропорції, — відповів генерал Морган, — то при діаметрі 2,9 метра стінки повинні бути завтовшки 65 сантиметрів.
— Це занадто, — заперечив Барбікен. — Візьміть до уваги, це ж не снаряд, що має пробивати броню; йому досить мати стінки, які могли б витримати тиск порохових газів. Отже треба вирішити: яку товщину повинен мати чавун, щоб бомба важила лише вісім тонн. Наш вправний математик, шановний Мастон, скаже нам про це.
— Нема нічого легшого, — озвався секретар комітету.
Він швидко написав кілька алгебраїчних формул на папері. Можна було бачити, як під його пером з'явилися тс й х у десятому степені і кубічний корінь. Нарешті, він сказав:
— Стінки матимуть приблизно п'ять сантиметрів.
— І цього буде досить? — спитав майор, наче він мав сумнів у цьому.
— Ні, — відповів президент Барбікен, — очевидно, недосить.
Тоді що ж його робити? — промовив розгублено Ельфістон.
-. Взяти для снаряду якийсь інший метал, а не чавун.
— Мідь? — спитав Морган.
— Ні, вона ще важче; але я маю вам запропонувати щось краще.
— Що саме? — спитав майор.
— Алюміній, — відповів Барбікен.
— Алюміній?! — закричали разом три колеги президента.
— Звичайно, мої друзі. Ви знаєте, що один відомий французький хімік, Анрі Сент-Клер-Девіль, 1854 року видобув алюміній у чистому вигляді й достатній кількості. Цей метал такого самого кольору, як срібло, не змінюється, як і золото, має ковкість заліза і плавкість міді; його легко обробляти, він дуже поширенні у природі, бо становить основну складову частину всякої глини і багатьох інших гірських пород. Нарешті, він утроє легший від заліза, — це чи не найважливіша для нас властивість. Одне слово, він наче навмисне створений для того, щоб дати нам найкращий матеріал для нашого снаряда.
— Хай живе алюміній! — вигукнув секретар комітету, завжди дуже бурхливий у моменти захоплення.
— Але, мій дорогий президенте, — сказав майор, — чи не дуже висока тепер ціна на нього?