Подорож на Місяць

Сторінка 38 з 82

Жуль Верн

Спустошення поширилися далі, за межі Сполучених Штатів. Дію відбою, до якої долучився ще й західний вітер, можна було відчути на Атлантичному океані більш як за 5 000 кілометрів від американського берега. Буря, штучна, несподівана, накинулася на кораблі з нечуваною люттю. Багато суден, захоплених цими жахливими вихорами, не встигли прибрати свої паруси і були перекинуті. Серед інших "Чайлд-Гаролд" з Ліверпуля; це була сумна катастрофа, яка викликала в Англії багато нарікань і обвинувачень проти Америки.

Нарешті, хоч цей факт не має іншого підтвердження, крім повідомлень кількох тубільців Гореї і Сьєрра-Леоне, на західному узбережжі Африки чути було глухий струс, останній відгомін звукових хвиль, після того як вони пройшли Атлантичний океан і вщухли на африканському березі.

Але треба повернутися до Флоріди. Після того як перший момент замішання минув, поранені, приглушені, весь натовп разом опритомнів і несамовиті вигуки: "Хай живе Ардан! Хай живе Барбікен! Хай живе Ніколл!" піднялися аж до неба. Багато мільйонів людей, задерши носи вгору, озброєні телескопами, підзорними трубами, біноклями, дивились у простір, забувши за свої контузії і хвилювання, думаючи, лише про снаряд, його вже не видно було і доводилося чекати телеграм з Лонгз-Піка. Директор Кембріджської обсерваторії Бельфаст був на своєму посту в Скелястих горах. Саме йому, як досвідченому і терпеливому астрономові, були доручені спостереження.

Але несподіване для всіх явище, хоч його і не важко було б передбачити, а, проте, не можна було й усунути, піддало жорстокому випробуванню загальне нетерпіння, Погода, така ясна й чудова досі, раптом змінилася, небо захмарилося. Та хіба й могло бути інакше після страшенного зсуву атмосферних шарів і цього розпорошення величезної кількості пари, яка утворилася внаслідок вибуху 200 тонн піроксиліну? Не було чого й дивуватися, бо під час морських боїв стан атмосфери часто раптово змінюється через гарматні постріли.

Другого дня Сонце зійшло на горизонті, вкрите густими хмарами, важкою й непроникливою заслоною, яка, на нещастя, простяглась аж до краю Скелястих гір. Це була велика перешкода.

Протягом цього першого дня кожен шукав нагоди як-небудь зазирнути за непрозору вуаль хмар, але кожен тільки марно турбувався і помилявся, скеровуючи свої зори на небо, бо, внаслідок добового обертання Землі, вдень Земля була обернена в бік, протилежний тому, куди прямував снаряд.

Хоч би там як, коли непрониклива і глибока ніч обгортала Землю, і Місяць з'явився на горизонті, його не можна було розглянути. Отже, не було змоги робити якісь спостереження, і телеграми з Лонгз-Піка підтвердили цей сумний факт.

Проте, якщо спроба мала успіх, то мандрівники, які вилетіли 1 грудня о 10 годині 40 хвилин і 40 секунд, мали прибути на Місяць 4 грудня опівночі. Звідси висновок, що треба було терпеливо ждати цього часу, особливо зважаючи на надмірні труднощі спостереження польоту такого маленького тіла, як снаряд.

4 грудня, від восьмої години вечора до півночі, було б можливо стежити за снарядом, який мав з'явитись у вигляді чорної точки на блискучому диску Місяця. Але погода залишалася безжалісно хмарною. Це спричинилося до того, що розпач публіки досяг свого найвищого ступеня.

Дж. Т. Мастон у розпачі виїхав до Лонгз-Піка. Він сам бажав спостерігати. Він не мав ніякого сумніву, що його друзі досягли мети своєї подорожі. Крім того, ні звідки не було одержано відомостей, що снаряд упав кудись на острови або континенти, і Дж. Т. Мастон не припускав і на хвилину, що він може упасти в океани, якими земна куля вкрита на три чверті.

5 грудня — така сама погода. Великі телескопи Старого світу, телескопи Гершеля, Росса, Фуко були незмінно скеровані на нічне світило, бо в Європі якраз була чудова погода, але відносно мала потужність цих інструментів заважала зробити корисне спостереження.

Шостого — така сама погода. Нетерпіння терзало три чверті земної кулі. Дійшли до того, що пропонували вжити всяких нерозумних заходів, щоб розпорошити хмари, скупчені в повітрі.

7 грудня небо, здавалося, трохи змінилося. Надіялися, але надія не довго тривала, і ввечері густі хмари закрили зоряне склепіння від поглядів мандрівників.

Тоді справа стала ще серйознішою. Справді, одинадцятого о 9 годині 11 хвилин ранку Місяць мав увійти в свою останню чверть. Після цього він мав дедалі зменшуватися, і навіть, коли б небо проясніло, шанси вдалого спостереження були б зведені майже нанівець. Справді, Місяць показував би дедалі меншу частину свого диска і, зрештою, з'явився б у фазі новомісяччя, тобто він би сходив і заходив разом із Сонцем, проміння якого робило б його абсолютно невидимим. Тоді довелося б чекати до 3 січня 44 хвилин після півдня, щоб він був знову у фазі повного місяця, коли можна було б відновити спостереження.

Газети публікували ці міркування з тисячею коментарів, не ховаючи від читачів, що потрібне незвичайне терпіння.

Восьмого — нічого! Дев'ятого Сонце з'явилося на хвилину, немов, щоб подратувати американців.

Десятого — ніяких змін! Дж. Т. Мастон мало не збожеволів. Побоювалися за мозок цієї поважної людини, який так добре зберігся досі під її гутаперчевим черепом.

Але одинадцятого одна з жахливих бур тропічних країн виникла в атмосфері. Дужий східний вітер, наче мітлою, змів усі хмари, скупчені в повітрі протягом такого довгого часу, і ввечері напіввідгризений диск нічного світила велично пройшов серед ясних сузір'їв.

Розділ XXVII

НОВА ЗОРЯ

Тієї самої ночі животрепетна новина, якої чекали з такою нетерплячкою, спалахнула, як блискавка, у Сполучених Штатах, і передавшись через океан, побігла всіма телеграфними проводами земної кулі. Снаряд був помічений завдяки гігантському рефлекторові на Лонгз-Пік.

Ось текст повідомлення, яке склав директор Кембріджської обсерваторії. Воно має в собі наукові висновки про велику спробу Гарматного клубу.

"Лонгз-Пік, 12 грудня.

Членам ради Кембриджської обсерваторії.

Снаряд, кинутий колумбіадою на Стонз-Гіллі, був помічений пп. Бельфастом і Дж. Т. Мастоном 12 грудня о 8 годині 47 хвилин вечора, коли Місяць увійшов у свою останню чверть.