Але досі, треба сказати, цікавість цих численних приїжджих була не дуже задоволена. Багато хто надіявся побачити виливання колумбіади. Але побачили тільки дим. Цього було замало для жадібних очей. Та Барбікен не хотів нікого допускати до цієї операції. Звідси — невдоволення, нарікання, ремство. Ганили президента. Закидали йому абсолютизм[48]. Його вчинок був проголошений "недосить американським". Утворився мало не заколот круг огорожі Стонз-Гілла. Барбікен, як відомо, залишався непохитним у своєму рішенні.
Та коли була остаточно закінчена колумбіада, двері не могли більше залишатися зачиненими. Робити так, викликаючи загальне незадоволення публіки, було б нерозсудливо й небезпечно. Отже, Барбікен відчинив двері своєї огорожі для всіх охочих. Проте спонукуваний своїм практичним розумом, він вирішив заробити на зацікавленості публіки.
Цікаво було розглядати велетенську колумбіаду, але спуститися в її глибочінь, — ось що здавалося американцям верхом можливого щастя. Через це не було жодного відвідувача, який не бажав би зазнати насолоди спуститися всередину цієї металевої прірви. Прилади, рухані паровою лебідкою, давали змогу глядачам задовольнити їх цікавість. Це був фурор. Жінки, діти, старі — всі вважали за свій обов'язок цілком збагнути таємницю колосальної гармати. За спуск брали 5 доларів з особи, і, хоч це була висока ціна, скупчення відвідувачів протягом двох місяців перед спробою дало змогу Гарматному клубові зібрати щось із 500 000 доларів.
Не треба, мабуть, казати, що першими відвідувачами колумбіади були члени Гарматного клубу. Урочиста подія відбулася 25 вересня. У спеціальному коробі спустилися президент Барбікен, Дж. Т. Мастон, майор Ельфістон, генерал Морган, полковник Бломзберрі, інженер Мерчісон та інші видатні члени славетного клубу. Разом дванадцятеро. Було ще дуже жарко на дні цієї довгої металевої труби. Там ще трохи важко дихалося. Але яка радість! Який захват! Стіл на десять персон, поставлений на кам'яному масиві, що підтримував колумбіаду, був освітлений a giorno[49] промінням електрики. Вишукані й численні страви одна по одній з'являлися перед гостями і найкращі французькі вина щедро лилися протягом цього розкішного бенкету, влаштованого на глибині 300 метрів під землею.
Це святкування було дуже жваве й навіть бурхливе. Численні тости взаємно перехрещувалися. Пили за земну кулю, пили за її супутника, пили за Гарматний клуб, за Сполучені Штати, за президента. Всі ці "ура", посилені сприятливими умовами гігантської акустичної труби, долітали, немов гуркотіння грому, до її верху; натовп навколо Стонз-Гілла приєднував свої вигуки до цих вигуків гостей, що заховались на дні велетенської колумбіади.
Дж. Т. Мастон вже не тямив себе; трудно сказати, чи він кричав більше, чи жестикулював, чи пив більше, чи їв. У всякому разі він не проміняв би свого місця ні на що в світі: не проміняв би "навіть якби гармата була вже заряджена і порох підпалений, щохвилини готовий вибухнути й неодмінно спровадити його шматками в міжпланетний простір".
Розділ XVI
ТЕЛЕГРАМА
Великі роботи, розпочаті Гарматним клубом, були, можна сказати, закінчені, а ще два місяці залишалося до того дня, коли снаряд попрямує до нічного світила. Два місяці, які мали здаватися роками при загальному нетерпінні. Досі найдрібніші деталі цієї справи наводилися щодня в газетах, які читалися жагучими й жадібними очима. Але можна було побоюватися, що віднині цей інтерес серед публіки трохи зменшився, і кожен непокоївся, що не матиме своєї частки щоденних переживань. Проте, ці побоювання були марні. Стався якраз випадок найменш сподіваний, найбільш незвичайний, неймовірний, неправдоподібний, який знову розворушив жадібну людську уяву і викликав нове гостре збудження у всьому світі.
Одного дня, 30 вересня, о третій годині вечора, на адресу президента Барбікена надійшла телеграма, передана кабелем з міста Веленшіа (Ірландія) до Нью-Фаундленда й звідти до американського берега.
Президент Барбікен, розпечатавши депешу, прочитав текст і, хоч як володів собою, його губи побіліли і в очах потьмарилося від читання цієї телеграми.
Ось дослівно текст депеші, яка тепер фігурує в архівах Гарматного клубу:
Франція, Париж. 30 вересня, 4 год. ранку
Барбікенові, Темпа, Флоріда
Сполучені Штати.
Замініть сферичну бомбу циліндро-конічним снарядом. Полечу всередині. Приїжджаю пароплавом "Атланта".
Мішель Ардан".
Коли б ця громова новина, замість того, щоб прилетіти електричним дротом, прийшла б, як звичайно, поштою і в запечатаному конверті, коли б французькі, ірландські, ньюфаундлендські й американські телеграфні службовці не були неминуче обізнані з її змістом, то Барбікен не вагався б ні хвилини. Він мовчав би з розсудливості, щоб не дискредитувати своєї справи. Ця телеграма могла прикривати містифікацію. Неймовірно, що взагалі є така відважна людина, якій спала на думку подібна подорож. А коли б навіть така людина існувала, чи не була вона божевільна, яку треба посадити в психіатричну лікарню, а не в ядро?
Але депеша була вже відома, бо знаряддя передачі не дуже скромні по своїй природі, і звістка про дивну пропозицію Мішеля Ардана облетіла вже різні штати. Отже, Барбікен не мав більше ніякої причини мовчати. Він зібрав своїх товаришів, які перебували в Темпа-Тауні і, не висловлюючи своєї думки, не обговорюючи вірогідності телеграми, спокійно прочитав її лаконічний текст.
— Неможливо!
— Це неймовірно!
— Простісінький жарт!
— З нас глузують!
— Смішно!
— Абсурд!
Ціла серія виразів, яких уживають, щоб висловити сумнів, недовіру, відзначити дурість чи безумство, пролунали протягом кількох хвилин у супроводі жестів, вживаних у таких обставинах. Кожен іронічно усміхався, знизував плечима або прискав від сміху, — залежно від вдачі. Сам тільки Дж. Т. Мастон висловився з захватом:
— Адже це ідея! — вигукнув він.
— Так, — відповів йому на це майор. — Але, якщо іноді й дозволено буває мати такі ідеї, як оця, то лише з умовою і не мріяти про їх здійснення.
— А чому б і ні? — палко відповів секретар Гарматного клубу, готовий сперечатися.
Проте, ім'я Мішеля Ардана вже ходило в місті Темпа-Тауні. Новоприбулі і старожили дивились один на одного, запитували і глузували не з далекого сміливця, який здавався міфом, істотою ефемерною, а з Дж. Т. Мастона, який міг повірити в існування цієї легендарної, казкової особи. Коли Барбікен запропонував послати снаряд на Місяць, кожен вважав цю справу доречною, здійсненною, просто справою балістики. Але, щоб якась розумна істота схотіла подорожувати всередині снаряда, наважилась на цю неймовірну подорож — це було просто фантастичною пропозицією, жартом, містифікацією.