— Яке там черево,— одказав я, сідаючи на призьбі,— часто й густо шматка хліба не було.
Дядьки теж посідали: хто на призьбі, хто прямо на землі.
— Ну, то зате ж тепер колупатимеш грошики,— промовив один дядько.
— Звісно, колупатиме,— озвався другий.— Раз, те, що жалування велике йтиме, а друге, коли не дурний буде, то крастиме.
— Бог з ним, з тим злодійством,— махнув я рукою.
— А на государственій службі без цього не можна,— запротестував чоловічок.— От, приміром, я. Ще як був хлопцем, то найняли мене на пошту до коней. Пам'ятаєш, куме Якиме, Борух содержував? Ще чавунка тоді не проходила...
Е, ви молодші за мене... Так от поставили мене до коней, підчищать гній, підкидать сіна... А під повіткою стояв повнісінький лантух кінських підків. Були між ними ламані й цілі. Що ж ви думаєте, я помилував їх?.. Побув всього два тижні, то зосталося півлантуха, і коли б не розщитали, то не більш як за тиждень урем'я виносив би та випродав і другу половину. Зівка не дав би...
— Де б його дістать тут пляшку горілки? — почав я бідкатись, щоб припинити цю дуже вже щиру балачку.— Ет, воно монополію вже зачинено...
— А ти часом не харцизник? — спитав один добродій, хитро прискаливши око.
— Боже борони! — заспокоїв я його.
— Ну, тоді аби гроші, а горілки можна розжитись скільки хочеш.
— А де ж це? — здивувався.
— Та от на тім кутку вівчар Антін перепродує, поруч з ним Семен Ющка, а насупроти Кулина Хомиха...
— І чого там до Хомихи теліпатись, коли тут, під боком, можна дістать,— порадила низенька, сухенька бабка з підв'язаною щокою. Вона мовчки сиділа осторонь під возом, аж поки балачка зайшла про горілку, а тоді, вважаючи себе знавцем у цьому ділі, одважилася встряти в розмову.
— Та ваш же сусіда Тиміш Пакол продає,— вела бабуся далі,— Каленик теж, бачила вчора, ніс сулію...
— Ну, біжи, Ганно,— звернувся я до сестри,— чи до Тимоша, чи до Каленика, куди хоч, і принеси пляшку горілки, я хочу почастувати дядьків.
Сестра накинула на себе хустину і побігла мерщій. Тільки побігла, як виявилось потім, не до Каленика й Тимоша, що жили поруч, а в другий кінець села.
Вгледівши кого-небудь, вона заводила приблизно таку балачку:
— Тітко Явдоха, чи чули новину?
— А що?
— Приїхав наш вчений. Оце біжу на той куток по горілку. Буде цілу ніч пиятика.
— То ти б же в мене взяла,— раділа тітка Явдоха,— бач, яка недобра!
— Е, ні,— хапалася сестра.— Сказав, щоб не безпремінно принесла з того кутка.
І вона бігла далі, а тітка Явдоха чи там дядько кидали печене й варене і йшли до нашого двору. Вертаючись з пляшкою горілки назад, сестра побігла другою вулицею і, коли зустрічала кого, заводила таку саму балачку. Через півгодини насунуло стільки миру, що коли б я скупив горілку по всіх потайних шинках, то не напоїв би цієї юрби.
Почастував тих, хто стояв ближче, а тих, що далі були, попросив вибачити,— після цього слово по слову розгомонілися ми про буття-життя на селі.
Безземелля, злидні, темнота...
Кожного року декілька сімей виходило на поселення, а ті, що переселилися раніш,— верталися додому. Переселялися на Сибір, на Кавказ, на Самарь 2 і в більшості все з однаковим результатом. Цього року селяни збирались іти на якийсь Маштаполь. Що воно за країна така, де вона лежить, я, скільки не рився в голові, не міг пригадати. Зате дядьки знали про неї чисто все. Вони вже вспіли заплатить комусь по карбованцю з душі, і тепер, вириваючи один в одного з рота, розказували, що на Маштаполі сила вільної родючої землі, ори, скільки здужаєш,-лісу рубай досхочу, риби по річках хоч руками бери. Через це дядьки спродували батьківські наділи, а гроші помалу пропивали. Почав я, правда, якось мляво, всовіщати дядьків, щоб вони облишили думати про Маштаполь, а докладали більше рук до своїх клаптів, то далеко краще буде.
— Тепер,— казав я,— вам є в кого спитати поради, аби ви тільки схотіли. Взять би такий корисний парост сільського господарства, як птахівництво. Чого ви на його так мало звертаєте уваги? Ет, при бажанні було б у вас і м'ясо, й пір'я, й гній. Я сам їду служити птахівником, і через те можете вірить мені... Чом ви, наприклад, не розводите кіз?..
Але селяни скептично хитали головами, а той, що покрав колись підкови на станції, мені самому дав приятельську пораду.
— Покинь своє птахівництво, нехай йому грець, та становись краще за кондуктора на залізну дорогу. Там, брат, з самих зайців он який дохід тобі буде. А коли одним птахівциком поменшає, то од цього, голубе, мало хто втеряє.
З тим ми й спать розійшлися.
Цілу ніч я прокачався і вже аж перед світом звів ечима. І от чую крізь сон, як гомонить старий батько:
— Нехай він, дочко, висипляється, не руш його. Візьми лишень та помаж йому черевики, бач, які руді. Повибро-жував, а помазать або нічим, або ніколи було. У нас теж, здається, доброго дьогтю немає, то помаж возовим: з одного разу не пошкодить... А то потім позашкарубають так, що він і на ногу їх не натягне.
Проспав я до пізнього снідання, і коли прокинувся, на столі парував у великій мисці куліш і лежав понарізуваний великими скибками хліб. Сім'я ждала мене снідать. Біля постелі стояли вимазані дьогтем і висушені мої лайкові жовті черевики. Попоїли ми, і поїхав я займати посаду птахівника.