Подорож Голубої Стріли

Сторінка 3 з 31

Джанні Родарі

— І тут мені не щастить! Всі вигріваються на сонечку, а я гибію в холодному затінку.

Машиніст вирішив з'ясувати, звідки падає ця невідступна холодна тінь, і повернувся до вітрини. Його пильні очі, що вже звикли без утоми дивитися на колії під час тривалих поїздок, зустрілися з великими блискучими очима дитини. В ці очі можна було заглянути, як заглядають крізь шибки в хату, коли на вікнах нема завісок. Машиніст побачив у дитячих очах тільки великий смуток.

"Дивно… — подумав Машиніст Голубої Стріли. — Я досі вважав, що діти завжди веселі і що вони тільки сміються та граються з ранку до вечора. А ця дитина якась не по-дитячому смутна. Що її могло так засмутити?"

Бідолашний хлопчина довго роздивлявся сумними очима, але навряд чи міг роздивитися все, бо раз по раз з очей його котилися важкі рясні сльози. У вітрині всі затамували подих. Хіба ж це не диво з див? Досі ще ніхто з них у своєму житті не бачив очей, з яких капала б вода!

— Тисяча кульгавих китів! — скрикнув Капітан Півбороди. — Запишу цю подію в бортовий журнал.

Та ось хлопчина витер рукавом піджака сльози, підійшов до дверей крамниці і обережно прочинив їх.

Жалібно теленькнув дзвінок. Він ніби скаржився і кликав на допомогу.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Капітан Півбороди хвилюється

— Синьйоро баронесо, хтось зайшов у крамницю! — гукнула Тереза.

Фея, що саме розчісувалася у своїй спальні, затиснувши в зубах шпильки, не пішла, а полетіла по сходах, на ходу закручуючи коси.

— Кого там принесло і чому він не зачиняє дверей? — бубоніла вона, поспішаючи. — Я зразу ж відчула протяг, хоч дзвінка ніби й не було.

Щоб мати поважніший вигляд, Фея одягла на ніс окуляри і повагом, дрібними кроками, як і годиться справжнім паніям (бо вона ж була трохи не баронеса), переступила поріг крамниці. Але, побачивши обшарпаного хлопчину, що зніяковіло м'яв у руках свій голубенький кашкет, стара одразу облишила зайві церемонії.

— Ну? Чого тобі тут треба? — запитала вона суворо, ніби даючи зрозуміти хлопцю: хутчій говори, я не маю часу вислухувати твої теревені.

— Та я, синьйоро… — почав хлопчина.

Іграшки у вітрині аж вуха понаставляли, проте так нічого й не почули.

— Що він сказав? — прошепотів Начальник Поїзда.

— Тсс! — засичав Начальник Вокзалу. — Не галасуйте!

— Слухай, хлопче! — вигукнула Фея, втрачаючи терпець (а це траплялося з нею щоразу, коли їй доводилося розмовляти з людьми, які й гадки не мали про її шляхетний титул), — слухай, любий, час дорогий, кажи хутчіш або дай мені спокій і напиши краще в листі, чого ти бажаєш.

— Я ж вам уже написав, синьйоро, — випалив хлопчина одним духом, боячись збитися на слові.

— Он воно як! А коли?

— Майже місяць тому…

— Зараз подивимося. А як тебе звати?

— Монті Франческо ді Джузеппе.

— Де ти живеш?

— У Квартіччіоло.

— Гм… Монті, Монті… Ага, ось Монті Франческо. Таки так, двадцять три дні тому ти прохав у мене електропоїзда. Але чому ж тільки одного поїзда? Ти ж міг би попрохати й літака чи дирижабля або краще вже цілий повітряний флот!.. — глузливо запитала Фея.

— Але ж мені найбільше подобається ваш поїзд, синьйоро!

— Гм, поїзда йому захотілося. Скажи, а чи не приходила часом сюди твоя мати два чи три дні після того, як ти надіслав мені цього листа? Ну, що тепер відповіси?

— Так, приходила. То я сказав мамі завітати до вас. Я дуже її прохав, щоб вона зайшла сюди. "Піди до Феї,— сказав я тоді мамі,— я їй про все написав. Фея ж така добра, вона не відмовить нам". — Зрозумій мене, хлопче: я ні добра, ні погана. Я роблю те, що можу. Але працювати задарма я не можу. У твоєї матері не було грошей на цей подарунок. Вона, правда, хотіла лишити мені за електропоїзд свого старого годинника. Я ж бачити не можу годинників, бо вони надто вже прискорюють рух часу. Я ще нагадала твоїй матері торішній борг — за коника, а також позаторішній — за дзигу. Ти що, не знав про це? Га?

Дитина цього таки й справді не знала. Хіба ж матері розповідають коли дітям про свої клопоти?

— Так от чому ти не одержав ніякого подарунка на Новий рік. Тепер зрозумів? Як ти гадаєш, правильно я зробила чи ні?

— Так, синьйоро, ви слушно кажете, — промимрив Франческо. — А я думав, може, ви часом забули, де я живу.

— Ні, я дуже добре пам'ятаю твою адресу. Ось вона записана, окремо, бачиш? На цьому тижні я пришлю мою секретарку по гроші, які ви винні за подарунки минулих років.

У старої служниці, що саме підслуховувала під дверима, аж дух перехопило від радості, коли вона почула, що хазяйка при людях назвала її "секретаркою". Служниці довелося випити води, щоб заспокоїтися.

— Щиро дякую вам за таку шану, синьйоро баронесо, — сказала вона своїй господині, коли хлопець пішов.

— Та годі вже, годі! — обірвала її грубо Фея. — На ось краще повісь на двері оголошення: "Крамниця зачинена до завтра", щоб не надокучали непрохані гості.

— Накажете опустити й штору?

— Опусти, так, мабуть, буде краще. Сьогодні навряд чи ми що вторгуємо.

Служниця побігла відв'язувати штору, а Франческо все ще стояв надворі і, вп'явшись очима у вітрину, чекав, сам не знаючи чого. Фуркнула, розкручуючись, залізна штора і ледве не вдарила хлопця по голові.

Франческо схилився на запилену залізну штору, припав обличчям до неї і гірко заридав.

Це страшенно вразило всіх мешканців вітрини, і одна по одній, самі того не помічаючи, Ляльки так розревлися, що Капітану Півбороди терпець урвався.

— Чого скиглите? Вже рюмсати навчилися?.. — сказав гнівно Капітан і сплюнув на палубу свого Вітрильника… — От мавпи!.. — востаннє промимрив він і замовк.

Угамувались і Ляльки. Стало тихо. Тільки чути було, як відлунювали, даленіючи, кроки Франческо на вулиці. Отак: стук-стук… стук-стук… — все далі, все тихше. Нарешті їх зовсім не стало чути.

Тоді Капітан Півбороди знову сплюнув на палубу і глузливо додав:

— Тисяча косооких китів! Ревти через якийсь поїзд! Та я не проміняв би свого швидкохідного Вітрильника за всі поїзди всіх залізниць земної кулі!

Великий вождь Срібна Пір'їна вийняв з рота люльку (а це він робив завжди, коли хотів щось сказати) і промовив:

— Капітан Півбороди каже неправду. Його самого дуже розхвилював цей білий хлопчик.