Василь Дем'янович пройшов складне життя, почав його в облізлому селі Вошивому, в панській економії, як і всі його починали. Щасливий випадок переніс його в Червоноград хлопцем у міську аптеку. Місто зробило своє, взявся виходити в люди. Разом з десятками інших однолітків — хлопців на послугах, писарчуками, прикажчиками — виписував різні самоучителі, підручники, популярні книжки, читав їх. З аптеки перейшов прикажчиком у мануфактурний магазин, захопився толстовством 97, голова на в'язах була — і ось він сектантський проповідник. З Червонограда на Кубань перебрався, проповідував на потаємних зібраннях, складав гроші, про землю мріяв — на Кубані земля, як ніде, спокушає людину! Та і в Червонограді теж.
Розробляв і здійснював операції, часом сміливі, бо то ж уже вдарила революція, все закружилося, завихорилося, і за куряву люди, як за запону, ховалися. І він теж. Повернувся з Кубані додому, в Червоноград, купив коней, воза, сани, будиночок на одній з кращих вулиць, курсував по дорогах Червоноград — Новомосковськ 98; Червоноград — Водолага; Червоноград — Перещепина, Зачепилівка99; Дарнадежда 10°, Дубові Гряди, Вільховий Ріг.
Коли соточка олії в місті п'ять мільйонів карбованців коштує, то в яку суму оцінити належить дванадцятивідерну бочку олії? І громадив, громадив гроші! Проповідник, богошукач, спекулянт, прозорець, що бачить оком і чує вухом, як ворушить коренями під землею рослина, він неначе слушної години чекав. І ось вона настала. Зникли фронти, з ними разом спливло поміщицьке й багацьке сміття.
Нема в Шахівці Безака, в Добреньці Коваленка, в Олянівці Калниболоцьхого. На Шкавровому, отам, аж за колишнім панським хутором, почав народжуватися новий виселок, і туди на вольні й багаті землі поспішили ті, кому було тісно на старих обійстях в Шахівці, Добреньці, Олянівці, Вошивому, Гнидячому. Спродавшися в Червонограді, осів там і Василь Дем'янович. Не тільки сам з жінкою і дітьми, а забрав ще й старих батьків. І почав нову ецоху в житті своєму.
Брюнет, красиві кучері голову прикрашають, очі розумні, темні, з іскринкою, загорілий, руки, як корені, цупкі, дужі, несокрушенні. Від сектантства залишилася приємна звичка не курити. Пив тільки виноградне вино — на Кубані навчився, і не для того, щоб жлуктити, а просто звеселити щоб дух. "Приїжджай, чуєш, Іване, до мене на Роздолля. Підсядь в неділю на попутну підводу і — ласкаво запрошую!"
З усього мене найбільше вразила його здатність бачити крізь землю, як там ворушиться коріння рослин, і чути, як благають вони: їсти! Пити! Повітря!
Батько наш на своєму місці — на ослоні під стіною, не добереш, дрімає чи слухає, головою похитує. Руки тугі на колінах. Зітхнув, обзивається:
— А Василь батьків уже вигнав, назад у Вошиве відіслав...
— Як же ж це так, тату?! Яка причина?
— Бач, сину, яке тут діло. Хто при закладанні Роздолля мав більшу сім'ю, тому й землі більше давали. На батька й матір три десятини Василеві прирізали. А тепер це все вже закріпилося, наділи записані, припечатані. Тепер, звісно, батьки вже ні до чого йому. Він їх і вигнав.
— Та що ви, тату, кажете?! Василь? Толстовець? Пресвітер?!
— Вигнав, кажу. Сестра, Явдоха, заходила і все розказала. Притулилася у старшого сина, Кузьми.
— В отого п'янюги?
Він не відповів, переклав на коліках руки.
— Ну, і взяв був на літо рідну сестру свою, Гальку, допомагати. Та на крилах прилетіла, теж сектантка, а Василь же проповідником був. Ціле літо проробила. Випав сніг, він тоді: "Іди вже, Галько, додому". А в Гальки і дому немає, бо батьки, до Василя переходячи, спродали і хату, й садибу, а гроші Василеві на нове господарство докинули. "То куди ж я піду, Василю?" — "А куди хоч. Світ широкий".— "Так ти ж мені грошей хоч трохи дай, цілу ж весну, літо й осінь на тебе робила".— "Але ж і їла!"
— Ну й що ж, тату, вигнав і так-таки нічого й не дав Гальці?
— Чого ж нічого? Двадцять копійок грішми і пів житньої хлібини.
Дебелі батькові руки зворухнулися.
Все-таки я на Роздолля поїхав. Усе правда, що Василь розказував,— і про лошаки, і про племінні бугаї, і про кобилу Маріанну. Сад і край саду не хата, а гарненький дімочок червоноградського зразка, під зеленою залізною покрівлею. Колодязь на пагорку, над колодязем бак, з бака труби — одна до хати, в кухню, друга — в загін і конюшню. Кінець дворища в невеличкому густому насадженні розбірний зруб для гною. З заднього боку при хаті суха, простора, тепла повіточка для зимування бджілок, у нього ще тільки дванадцять вуликів, хоче довести до сорока. Двір чистий, виметений; солома, сіно взяті в густі сторчові огорожі, щоб не кублились, не переводили соломи й сіна кури та й зайці взимку. В просторому підкотному сараї Василів реманент: нові добрі плуги, залізні борони, букер, жатка-снопов'язалка, кінні механізовані граблі. У кутку на задньому плані велика гарба з будкою, обшитою побурілим, але міцним ще брезентом у два шари, з двома пролазками — збоку і спереду, ще й з навісною приступкою, щоб у споруду зручно було залазити і вилазити з неї.
— То ти що, Василю, чумакувати зібрався, чи що? І воликів у запасі маєш чи на швіцьких бугаях вирушиш?
Ми сідаємо на лаві в затінку під дубочком. ї він каже:
— Нікому ке скажу, а тобі скажу. Починаючи, вірив я у Роздолля. Тепер бачу — щось тут не так, десь там закручується, хтось там до мотуза доривається, щоб на сполох ударити. Ти візьми Івана Марковича, ну Кушнірчиного того великорозумного свинопаса. Ти думаєш, він так собі у сільраді сидить? Сидить і все на замітку бере; бач, що людині болить, думаєш, швіцькі бугаї і кавалерійські рисаки? Сзідомість! Зустрів я його біля сільради, кажу: "Чого ти, Іване Марковичу, дмешся на мене? Що я тобі поганого зробив? Де я дорогу тобі перебіг?" — "Де? — каже.— Скажу: в свідомості. Свідомість у тебе куркульська". Ось яка розмова в нас була. Записав і кваліфікував як куркуля. А в нього сила, влада. Тут, Василю Дем'яновичу, подумай і роби висновки.
— Гаразд, це я розумію,— кажу.— А як ти з цією кваліфікацією критий фургон зв'язуєш?
— Та так і зв'язую, Іване. Тікати думаю з Роздолля на Кубань, поки не пізно. На Кубані в Єсентуках 101 у мене багато добре знайомих людей. Радять радяисьюш службовцем стати, при райвиконкомі за сторожа, за двірника, за писарчука. При виконкомі служи, а гроші в присадибному городі вирошуй. Край курортний, всяке зілля там круглорічко в ціні. Так що, Іване, я тут тільки ще доживаю, а всі думки мої і душа моя в Єсентуках уже. Спродамся, складу все потрібне в гарбу — і прощавай, Роздолля!