У Вищій початковій школі я став Стерляддю, Лещиком.
Червоноград і вся Червоноградщина розмістилися на масиві, один кінець якого впирається в Полтаву, другий — у Харків, а третій — у Дніпропетровськ. Живуть там люди тверді, скаже чоловік але, то неначе трипарним плугом скибу одверне. А надто на плоїцині високого степу, а надто в шахівській річковій заплаві. І чим твердіша вимова, тим краще. В Шахівці для тренування вимови дошкільнят і хлопців шкільного віку подавався особливий абразивний мовний еталон. Ось він: "Вик ударив бика в бік, бик упав в рів і зарів". І не дай бог вимовити його не так, як тут записано! І вже хто-хто, а я доклав зусиль, щоб з усієї цієї грамоти зробити належні практичні висновки.
Вимова моя була класична. Тож коли ка уроці російської мови і літератури мені запропонували прочитати байку Крилова "Демьянова уха" 90, я прочитав її як умів, виразно і твердо.
А викладачем у нас був Іван Петрович; Соловей, по-шкільному, ї в нього була постійна війна з тим, що він бачив і чув на Червоноградщині. Не кажіть "сіно", а "сєно", і взагалі запам'ятайте, що там, де хохол говорить "і", треба писати "ять". Надто ж нетерпимо ставився вихователь наших душ до шахів-ського е, рівнозначного російському э. Казав: "Ви, кажете, що ваше прізвище Сэнченко? Це по-хохлацькому так, правильно ж слід вимовляти "Сєнченко" через "ять", бо прізвище ваше походить від слова "сєно". І звелів мені підписуватися через "ять". Тож треба уявити, що сталося в класі, коли я підвівся за партою і випалив одним духом усе, що належало до байки, в тому числі і вславлений опис меню "Вот лещик...", і все це у червоноградській шахівській твердій вимові: "Вот лэщик, потроха, вот стэрляди кусочек..."
Клас юних філологів, натренований вихователем людських душ, упав на парти і захлинувся в нестримному нападі сміху. Іван Петрович аж дибки звівся, наблизився до моєї парти, перепитав: "Как? Как? Лэщик? Стэрлядь? Да вы что, Сєнченко, хохол, что ли!" Юні філологи в один голос ревнули: "Ха-ха-ха!" І того дня Сєнченко вийшов з класу вже не як Сєнченко, а як Стэрлядь, Лэщик. "Здоров, Стэрлядь!" — "Гей, Лэщику, будеш шкірити зуби, то дам так, що на третій вулиці гавкнеш!" Багату й образну мову мали юні лінгвісти!
Все це і сумно, і смішно, й трагічно. Чи міг тоді уявити бідолашний, запаморочений тією системою Іван Петрович, що незабаром ударять громи революції, поллються благосні зливи, вимиють з людських душ людиноненависницькі пересуди і на оновленій Червоноградщині стане він викладачем української мови в одній із міських шкіл?! І листуватимуться обидва, і в тих листах згадуватимуть лише хороше з колишніх своїх юних днів.
Крім Більовки, в Червонограді була ще кріпость — Більов-ська. Колись її проти татарів будували. Невідомо, як вона прислужилася в цій справі, але жителям округи, а надто шахів-цям, була дуже в пригоді. Еге ж, кріпость. У кріпості було колись повно страшних гармат, біля гармат поклади ядер, круглих, важких. Тепер гармати людям були без діла, одна з них чи дві іржавіли десь проти міської управи, біля них порпалися хлопці і горобці. Горобці намагалися змостити в жерлі гармати гніздечко, щоб виховати безстрашне плем'я гороб'яче, а хлопці, звісно, навпаки, були проти племені.
Проте, як це не дивно, найохочішим до ядер було чер-воноградське, а надто шахівське жіноцтво. Кожна баба й молодиця були озброєні страшними гарматними ядрами, вогнем, попелом і такі баталії відкривали по всьому фронту, що іншому вояку й не снилось!
Замочували в жлуктах шмаття, закривали соломою, на солому насипали шар гречаного попелу, попіл заливали найлютішим окропом. Бід цього утворювався луг, який і вибілював білизну, вона ставала, як білі небесні хмари і навіть ще біліша! Коли луг вихолонював трохи, розпорядник баталії тітка Оксана чи її невістка Галька викочували з печі чавунне ядро, що від жару аж вишневим ставало, і спускали те ядро в жлукто. Ух, як закипала вода, якими била фонтанами, які нуртували ключі! Так білили в Червонограді і Шахівці, а може, й деінде. В полотняному вбранні люди ходили, і на люди слід було виходити пристойно. Чим біліші сорочка й штани у дядька Кузьми, тим вище глядачі оцінювали здібності творця цієї білості — тітки Оксани. Заздрі копилили губи, казали: "Пхе. Вирядила Кузьму! Знайте нас — ми кислиці, і з нас квас!" Молодиці щирі, навпаки, зустрівши Оксану, казали: "І як ви ото так білити умієте?! Може, що в луг кладете?"
Але в дворі Кузьми Григоровича мала місце діалектична суперечність. У той час як син Лавреитій — Равлентій, Лавро і Равло — належав уже до вільного птаства і працював послідовно столяром в економії Безака, столяром на пивному заводі Василя-Вільгельма Вуліха, мукобоєм у Кричевського, а потім і хурщиком у нього ж, Кузьма Григорович ще закінчував феодальну стадію: влітку ходив пастухом біля громадської череди, взимку служив сторожем біля церкви. Ніхто в селі не умів так у "всі дзвони" дзвонити, як Кузьма Григорович, і ніхто не вмів так грати на сопілці, як Кузьма Григорович. Вийдеш, було, з хати у двір, а там за гаєм, на луках, де пасеться череда, сопілка грає. Заслухаєшся, і раптом здається, що сопілкою промовляє не Кузьма Григорович, а старовина древня, посивіла; всі вже забули про неї, не забув лише Кузьма Григорович, грає, і його сопілкою говорить уся рідна земля, вся краса її, глибина й сила...
Кузьмо Григоровичу, чи ж ви знаєте, що ви були Геродотом91, Гомером92, Бояном 93, Нестором 94 своєї рідної Шахів-ки? Знає? Де ж йому знати, босому, голому! Просто він мав душу і серце і цією душею, серцем цим умів відчути і зрозуміти, про що гомонять йому степи, ліси, луки, долини, безконечні покоління шахівців, і що чув, про те й розповідав. А що так яскраво й виразно, то на те він Кузьма: "Інші наші сопілкарі і в половину його сили не вміють".
Поза всім цим Кузьма Григорович був звичайний феодальний селянин з кошлатою бородою і зачіскою, яку йому робила його жінка Оксана, моя рідна тітка. У неї була помірна макітерка. Макітерку ту вона накладала чоловікові на голову.
Кузьма Григорович підтримував її, і, поки це робив, тітка Оксана обтинала йому волосся, ведучи овечі ножиці по вінчику макітри. Після такої операції Кузьма Григорович ставав схожим на всіх своїх феодальних однолітків у селі, а коли порівняти до святих, то найбільше на Оксента-угодника, як малював його покійний, богомаз Хома з-під харківської Борисівки, Лавро-Равлентій макітерки не визнавав, стригся на Горі в перукаря Покотила під польку; інші — йоржиком, кому що.