Міські хлопці жили набагато краще, ніж сільські, шахізські.
Замерзне Берестова — скільки хлопців висипле на ковзанах на молодий, гнучкий, темноводний лід! Та так і гасають, та так і літають! Гуревичів семилітка теж моцує ковзани, тільки не залізні, а такі, як і шахівські хлопці,— дерев'яні, і не два, а один. Один із нас ішов у глибину двору з книжками до палітурника, другий завзято випихався з двору на отому своєму спортивному пристрої. Е, так і я вмію! Зустрілися, розійшлися; нікому з них і на думку не спало, що мине скільки там років і вони одного якогось там дня вирушать разом із Харкова в подорож до Червонограда!
Писаревський любив книгу. Є на світі одерлсимі люди. Життя жбурляло його з однієї сутужності в другу. Він думав про одне: назбирати грошей, придбати чи орендувати магазин, щоб ширити книжки, щоб вистеляти ними великі вітрини, самому милуватися ними й інших зачаровувать.
А які видання були! Книжка Д. Марковича "По степах і хуторах" з дивовижними тополями, за якими відкривається вся українська земля, за своє художнє офомлення, за красу свою була виставлена на головній вітрині, ще й на окремій, ажурній, аж поетичній, поличці. Всім, хто не йшов тією людною вулицею, впадала у вічі. ї людські очі прикипали до неї. Еге, отож і шахівського невситимого ненажери теж.
Та хіба він міг знати, та й хто те знав, як мало червокоград-ських очей здатні були віддаватися в добровільний солодкий отой полон? Що любов, відданість? Це велике діло. Та це не гроші. ї що робити з ними в комерції, перша заповідь якої гласить: любов, відданість без діл — мертві єсть!
Мій любий, милий Червонограде, який ти був тоді сліпий, невидющий! А від того й байдужий. Писаревський гинув, а ти, моє любе місто, дивилося і мовчало! І ось не стало чудової вітрини, не стало Марковичевого романтичного видання "По степах і хуторах"! І Писаревського теж. Де ж він? Подався на шахти? На залізницю? А діло його? Загинуло?
Ні. Дуба було підтято, та незабаром до світла сонця парості підвелися. Два поети. Один Віктор Ярина 85. Другий — Леонід Зимний8б. Обидва з куща червоноградських Писа-ревських.
Багаті червоноградські вулиці на чудіїв отаких, як Писаревський Яків. Жив на вулиці Лермонтовській такий собі залізничний конторщик їван Антонович Копилов — любитель поспівати, випити, повеселитися. Начебто людина при нормі. Так де ж! І цей був одержимий. Наважилося видавництво Брокгауза і Єфрона енциклопедію видавати 87, велику, всезагальну, на 86 томів, видання спеціальне, про конторські справи там, може, слова путнього не було, а от затявся: "Чуєш, жінко, передплачу!" — "Та навіщо воно тобі, Іване? Он і так скільки книжок придбав, дівати нікуди!" — "Не важно, стара. А ти, між іншим, візьми оту скриню, повикидай з неї всяке жіноче шмаття. Сховаємо туди енциклопедію".
І сховав.
Згодом знову оголошено підписку на велике й багате видання "Народи, племена, раси обох половик земної кулі". П'ять чи шість величезних томів, до того ж у тому томі, де мова йшла про Африку, в книзі подані були без усякого сорому зображення голих африканських жінок і дівчат, та хоч би поганих, а то нівроку гарненьких! "А це ж навіщо тобі, Іване, отака сквернота?" — "Таж сини, дочки ростуть, може, ке такі мудрі будуть, як ми з тобою, може, крім голих дівчаток, ще щось зуміють в тих книгах вичитати?" Розкрив том і почав сам читати вголос. А йшлося про те, як такі й такі племена допомагають розродитися своїм породіллям. От підвісять її за руки до дебелої жердини і, ухопившися руками, обтягають донизу живіт з плодом. Теж, бач, допомога. "Бідолашна моя, сердешна!" — тільки й могла вимовити господиня дому, якій самій доля призначила бути матір'ю чотирьох хлопців і двох дівчат. Були там Петро, Сашко, Павло, Федір, а також Наця і Нюся. "Чуєш, кажу тобі: закрий, прибери геть з очей! Не то дивитися — думати про це не можу!"
Ну, й ці книжки в скриню полізли.
Біля цієї скрині вони поставили ще одну, бо, як уже сказано було, діти родились і родились. Як же ж їх у світ широкий пустити без батьхівського напуття?
Так от про Скапеиівку — вільне від, лісу й очеретів коліно Берестової. Тут було тверде глеювате дно, височенький берег, затканий квітами й травами. В березі сила раків, знаменитих — скапенівських!
Зібравшися на тому боці, зарічанські хлопці кричали в нашу адресу: "А шахізці-дуки поїли гадюки. А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
На це мудрі шахівці відповідали з ке меншим завзяттям: "Городяни-дукачі душать жаби на печі". А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
Інколи засоби міжплемінної боротьби збагачувалися. З річкового глею можна було викачати грудки, ми жбурляли ці ядра на той берег, звідти такі самі галки падали на нас. Під кінець літа ми почали навіть розпізнавати один одного і кричали через річку: "Гей, ти, брунет, під носом витри!" Очевидячки, це вважалося неабияким дотепом. Дуель закінчувалася до нової нагоди. Але одного разу зустріч моя з червоноградським "бру-нетом" відбулася інакше. Вставши раненько, я пішов на Скапеиівку скупатись. Увагу мою привернув хлопець, що бабрався в березі з нашого, шахівського, боку, лобатий, з широким носом, як в австралійських аборигенів. Я добре його помітив ще тоді, коли перекидалися через річку грудками й словесними посланіями. Хлопець був прикметний, горлатий, вред-ний. Звали його досить дивно — В7юноша.
Сьогоднішня поведінка його на Скапенівці мене вразила. На траві стояла скляна банка наполовину з водою. В склянці плавали якісь живі істоти. Сам власник цього добра стояв на березі з палкою в руці, пильно вдивляючися в зелену трав'яну купу. Враз він зробив різкий порух і ткнув ту палку під, кущ. Палка була з розщепою, як мале граблище. Коли я прибіг на подію — все вже скінчилося: під розщепом побивалась змія.
"Ой,— скрикнув я,— то ж гадюка, укусить! Умреш!" — "Яка ж це гадюка,— не підводячи голови, відповів лобатий,— це не гадюка, а вуж. Бач, ось вушка жовтенькі? А є ще білі вушка і червонясті. А вуж, хоч і вкусить, так нічого, отрути в нього немає".
Я не тільки боявся змій, більш того — ненавидів їх. Перша думка моя, коли я побачив змію, була мерщій за дрюка. ї я сказав тому хлопцеві: "Убий його, і край".