— Ви все-таки збираєтесь повернутися в космос? — зрадів доктор Верховцев.
— І ще, — говорив далі капітан, не відповідаючи прямо на запитання доктора, — треба неодмінно змінити назву планети і музею. Незручно якось: ми живі, здорові, нічим особливим не прославилися, а наші кам'яні копії стоять у музеї, наче ми померли давним-давно.
Розділ 24
КІНЕЦЬ ПОДОРОЖІ
Через дві години Третьому капітанові настільки покращало, що ми змогли підняти його на поверхню. Потім капітани вивели з підземелля і "Синю чайку". Кам'яну плиту, яка закривала вхід у підземелля, поставили на місце.
Тепер довкола галявини, серед розбитих дзеркальних квітів, стояли три космічних кораблі: "Пегас", "Синя чайка" і службовий корабель із проекту "Венера", у якого не було назви — тільки довгий номер.
— Тату, — сказала Аліса, — можна, я до лісу сходжу?
— Чого?
— Пошукаю цілих дзеркал. Не можна нам на Землю повертатися без нового букета.
— Тільки обережніше, — попередив я. — Тепер на тобі не жовтий комбінезон, а голубий, і птах Крок тебе не сплутає зі своїм пташеням.
Поки кораблі готувалися до далекого польоту, я випустив скліса попастися на галявинку. Скліс важко стрибав від радості по траві, високо підкидаючи ратиці, махав крилами, але літати навідріз відмовлявся.
— Це найвеселіша корова, яких мені доводилося бачити, — признався доктор Верховцев. — Але в хазяйстві така корова, на жаль, незручна.
— Нам уже казали, що їх важко пасти, — згодився я. — Зате скліси можуть долати глибокі річки, якщо пасовисько знаходиться на другому березі.
Товстун досі ще сидів на землі біля "Пегаса" і запевняв нас, що в нього хворе, старе серце, якому потрібне свіже повітря. І нікому не хотілося з ним сперечатись і навіть розмовляти, особливо після того, як Третій капітан розповів, що саме Веселун У мордував його, аби добути секрет галактію.
— Зелений, — сказав я, — наглянь, будь ласка, корову, поки я погодую решту звірів, а то коли б її птах Крок не схопив.
І тут я побачив, що на планету спускається ще один космічний корабель.
Це вже ні на що не схоже! Не планета, а космодром! Звідкіля йому тут узятися?
Я вже подумав, що це підкріплення піратам, і хотів підняти тривогу, але відразу ж збагнув, що корабель у біді.
Він летів не прямо, а перевертався, якось дивно кособочився, а за його хвостом тяглася якась сіра маса, що гальмувала його і заважала нормально знижуватися.
На мій крик усі повибігали з кораблів і дивилися, як спускається новий корабель.
— Увімкни рацію, Зелений, — попросив Полосков.
Зелений кинувся до "Пегаса", настроївся на хвилю корабля і ввімкнув рацію на повну потужність, щоб ми зокола теж усе чули.
— Корабель! — викликав Зелений. — Що з вами? У вас аварія? Відгукніться.
Приємний жіночий голос відповів:
— Аварії мене не обходять. Головне — не випустити, а решта дрібниці.
— Який знайомий голос, — мовив я. — Десь я його чув.
— Коли заблудилися біля Порожньої планети, — підказала Аліса.
— Стійте, — перебив нас Перший капітан. — Можу присягтися, що це моя дружина Елла.
Капітан сполотнів і притьмом кинувся на "Пегас" у радіорубку до Зеленого. І відразу ж ми почули його голос:
— Елло, це ти? Що сталося?
— Хто це говорить? — запитав жіночий голос суворо. — Це ти, Сево? А чому ти не на Венері? Ти ж знаєш, як я хвилююся, коли ти летиш у космос.
Другий капітан усміхнувся.
— Вона ніяк не може звикнути, — сказав він мені, — що у неї чоловік — космічний капітан, хоч сама облітала всю Галактику.
— Та не в цьому річ, — мовив Перший капітан. — Ти забула, що твій корабель в аварії? Тобі потрібна допомога? Що ти за собою тягнеш?
— Ну хіба ти не бачиш? — здивувалася Елла. — Це ж жива туманність. Я за нею ганялася три тижні, спіймала в сіть, а тепер вона хоче вирватись і полетіти. От і доводиться опускатись на першу-ліпшу планету, щоб її приборкати. Сево, любий, у тебе нема напохваті якого-небудь корабля?
— Ну звичайно, є, — відповів Перший капітан. — І не поспішай опускатись: боюся, з таким хвостом тобі не вдасться цього зробити.
— От і добре. Піднімись на хвилинку, і ми разом з тобою її опустимо.
Перший капітан ще не закінчив розмови, як Другий капітан був уже на містку корабля, і ще через три хвилини капітани підняли його в повітря, де Елла боролася з непокірною живою туманністю, про яку в космосі ходить стільки легенд, але якої нікому ще не вдавалося побачити.
Два кораблі впоралися нарешті з сіттю, і за півгодини жива туманність, надійно стиснена двома кораблями, лежала на траві неподалік від нас. Ми підбігли до неї. Я, треба признатися, біг першим, бо розумів, яке велике відкриття в біології зробила Елла.
Туманність нас розчарувала. Вона, напевно, дуже ефектна в міжзоряному просторі, коли розстилається на мільйони кілометрів, але тут, на траві, вона здавалася сірим згустком туману, що ледве пульсував.
Люк у Еллиному кораблі відкрився, і вона вийшла до трапа. До неї вже біг її чоловік, Перший капітан. Він простяг дужі руки, і Елла стрибнула згори. Капітан піймав її в повітрі й обережно опустив на землю.
— Ти не вдарилася? — спитав він.
— Ні, — відповіла Елла й усміхнулася. — І взагалі все це не має значення.
Елла була справжня красуня і всім нам дуже сподобалася. Навіть індикатор від почуттів, що переповнили його, став зовсім прозорим.
— Все не має значення, — повторила Елла, поправляючи світле волосся. — Туманність спіймано, і тепер лишилося тільки довезти її до Землі, аби скептики переконалися, що вона існує.
Я промовчав, бо під скептиками вона мала на увазі, звичайно, мене. І я навіть пригадав, що якось зустрічався з нею на конференції й висміяв за захоплення фантастикою. Існує на світі безліч реальних, звичайних тварин, вивченню яких варто присвячувати час і зусилля, — це і Малий дракончик, і кущики, й індикатор. Але ж жива туманність здавалася мені вигадкою. Так я тоді й сказав.
— Кого я бачу! — вигукнула Елла, вгледівши Другого капітана. — Я вас кілька років не бачила.
Як ви почуваєтесь? Досі ще літаєте?
— Ні, — відповів Другий капітан, — переважно я сидів на одному місці.
— Це непогано, — підтримала його Елла. — І на одному місці можна знайти безліч справ. А чия це чарівна дитина?