Черепашка відбивалася кігтями і намагалася вирватись із рук.
— А як же черепашка вилізла назовні? — здивувалась Аліса. — Адже люк був закритий.
— Нічого дивного, — відповів я, — той, хто поламав дзеркала, відкрив і люк.
— А звідки в нього ключ від корабля? І взагалі, де електронний ключ від "Пегаса"? Він же висів у кают-компанії.
— Цієї таємниці не з'ясувати й Шерлокові Холмсу, — сказав Зелений.
— А я з'ясую, — відповіла Аліса. — Я знаю.
— Ну, і що ти знаєш?
— Відгадка таємниці в тебе в руці.
Я подивився на свої руки. Вони тримали алмазну черепашку.
— Не розумію, — признався я.
— Поглянь, що вона ховає у дзьобі.
Голова черепашки була засунута під панцир, але кінчик електронного ключа від "Пегаса" виглядав назовні. Я потяг за ключ. Черепашка пручалася, тримала його мертвою хваткою, і мені довелось потрудитися, перш ніж я відібрав у неї ключ. Щось у черепашці клацнуло, і її лапки, всіяні дрібненькими камінцями, випали з-під панцира й безсило повисли.
— Ану лишень, — сказав Зелений, — дайте мені цю черепашку. Подивимось, як вона джергоче.
Я, досі ще не тямлячи, що ж діється, передав механікові вмерлу черепашку і неуважно почепив ключ на місце. Зелений поклав черепашку на стіл, дістав із кишені комбінезона викрутку й, оглянувши черепашку з усіх боків, підважив викруткою під панциром. Панцир клацнув, як кришка шкатулки, відкинувся вбік, і під ним ми побачили скопище елементів, чарунок пам'яті, атомні батарейки — черепашка виявилася майстерно зробленим мініатюрним роботом...
— Зрозуміло тепер, чому вона була такою меткою, — мовила Аліса. — То в машинне відділення залізти хотіла, то за нами бігала. Згадай, тату, адже вона завжди під ногами крутилася, коли ми розмовляли про важливі речі.
— Чудо техніки, — промовив з повагою Зелений. — Тут і передавальний пристрій, і навіть маленький антигравітатор.
— Отже, товстун знав про кожне наше слово, — сказав я.
— Звісно, товстун! — згадала Аліса. — Черепашка — його подарунок.
— Але мені незручно було відмовити йому. Він так настійливо дарував її нашому зоопарку.
— Це просто здорово, що він не подарував зоопарку міну сповільненої дії, — буркнув Зелений. — От тобі й внутрішній ворог. Вона ж у лабораторії чула, що ми знайшли спосіб заглянути в минуле, й одразу ж дістала наказ нам завадити. От вона й розбила решту квітів у кают-компанії. І я можу побитись об заклад на що завгодно, що на галявині вже жодної квітки теж не лишилося. Черепашчині хазяї постаралися.
— Слушно, — кинула Аліса. — А потім вона підхопила ключ від корабля і побігла.
— Так, — притакнув я. — Але в нас є тепер одна перевага перед товстуном і Верховцевим.
— Яка?
— Вони не знають, побачили ми що-небудь у дзеркалі чи нічого не побачили.
— Зараз не це головне, — відповів Зелений.
— А що?
— Найголовніше — чому черепашка раптом утекла з "Пегаса"?
— Вона зробила свою справу і втекла, — сказав я.
— Але ж ми її ні в чому не підозрювали. Крутилася б собі під ногами й далі передавала наші розмови своїм хазяям. А вона раптом утекла.
— То, можливо, вона потрібніша зараз в іншому місці?
— Навряд, — відповів Зелений. — Не подобається мені це. Найпевніше, вона підклала в корабель міну сповільненої дії, і будь-якої миті ми можемо злетіти в повітря. І самі вибухнемо, і звірі загинуть. Я пропоную негайно евакуювати корабель.
— Стривай, — зупинив я Зеленого. — Якби їм хотілося висадити нас у повітря, вони могли зробити це раніше.
У коридорі почулися швидкі кроки. До кают-компанії вбіг Полосков. Він одразу побачив на столі розібрану черепашку, і пояснювати йому майже нічого не довелося.
— Отже, вони ще на планеті, — зробив висновок Полосков. — Без їхнього наказу черепашка не стала б нищити дзеркал. Адже вона тільки робот.
— Вони наказали їй підкласти міну, — повторив Зелений, — і веліли тікати.
Ми всі дивилися на Полоскова, чекали, що скаже капітан.
— Дурниці! — мовив капітан.
— Але тоді чому вона тікала?
— Ключ від корабля їм несла, — відповів Полосков. — Навіщо ж їм ключ від висадженого в повітря корабля?
— Ні на що, — обізвалась Аліса. — Ну й розумний у нас капітан!
— Та я звичайних здібностей... — сказав Полосков.
— ...а ми телепні! — зраділа Аліса. — Треба було здогадатися, що черепашка не могла ніякої міни підкласти. Коли б вона встигла по неї збігати?
— Теж слушно, — згодився Полосков. — Але найголовніше зараз не в цьому. Товстун і доктор Верховцев підозрюють, що ми розгадали таємницю Другого капітана, і вони вирішили завітати до нас на "Пегас". Таємно чи неприховано, я не знаю, але нам треба чекати гостей. І приготуватися до їхнього приходу.
— Але як же решта квітів? Справді, ми ж нічого не знаємо.
Розділ 19
ДЕ ДІВЧИСЬКО?
Це не так просто — підняти космічний корабель і перекинути його лише на кілька кілометрів убік. Це важче, аніж полетіти з планети. Не всякий капітан на це пристане.
Та Полосков вирішив перегнати "Пегас" на галявину. В кораблі безпечніше, і без нашого дозволу ніхто в нього не забереться.
Поки Полосков вираховував, як краще стрибнути "Пегасу", ми розійшлися по кораблю, щоб поприв'язувати розкидані речі, перевірити клітки із звірами і поскладати в шафу посуд.
Словом, через півгодини "Пегас" був готовий до польоту. Ми зібралися на містку. Полосков сів до пульта керування, я — на місце штурмана, Аліса — трохи позаду.
— Двигуни готові? — спитав Полосков у динамік.
— До старту готовий, — відповів із машинного відділення Зелений.
Але Полосков не встиг сказати: "Старт..."
Біла вогняна смуга розітнула голубе небо. Поряд із нами спускався інший космічний корабель.
Від поштовху нахилилися дерева і здригнулася земля.
— Стривай хвилинку, — сказав Полосков Зеленому, дивлячись в ілюмінатор.
— Що там у вас? — запитав Зелений.
— Сусіди спустилися.
— Хто?
— Не знаю ще. За деревами не видно. Але будь готовий стартувати негайно. Може, це вони.
— Верховцев? Товстун?
— Авжеж.
Ми попідводилися в кріслах, не відриваючи очей від лісу. Над деревами стирчав ніс корабля. Зовсім неподалік, метрів за двісті. Мені навіть здалося, що я чую, як відкривається люк на тому кораблі, як падає на землю трап... Ось вони спускаються вниз, біжать через кущі. Друзі чи вороги?