Подорож Аліси

Сторінка 19 з 51

Кір Буличов

— Допоможіть, — кричала вона. — Індикатор утік!

Червона кулька намагалася сховатись за моїми ногами, але змія простягла одну із ста тонких ніжок, що теліпалися в неї з боків, і підхопила втікача. Він ураз змінив колір із червоного на жовтий і підібрав прямі ніжки.

— Даруйте, — звернувся я до товстої змії, — що це за тварина?

— Нічого цікавого, — відповіла змія. — Таких у нас на планеті багато. Ми їх називаємо індикаторами. Вони не вміють говорити, зате міняють колір залежно від настрою. І бувають дуже інтересні кольори. У вас немає грудочки цукру?

— Ні, — сказав я.

— Шкода, — відповіла змія і дістала звідкілясь грудочку цукру.

Побачивши цукор, кулька взялася бузковими розводами.

— Радіє, — пояснила змія. — Правда, красиво?

— Дуже, — згодився я.

— Ми їм спеціально придумуємо нові відчуття, щоб знайти незвичайні кольори. Хочете, я її стукну? Вона стане чорною.

— Ні, не треба, — мовив я. — А ви не продасте її нам для Московського зоопарку?

— Ні, — відповіла одна із голів змії; друга тим часом мовчки опустилася вниз. — Обміняти можу.

— Але в мене нема на що мінятися.

— Ну ось на цю штуку, на оце звірятко, — сказала змія і показала відразу десятьма ніжками на Алісу.

— Не можна, — відповів я, стараючись не ображатися, бо сам не давно прийняв розумну істоту за нерозумного птаха. — Це моя донька.

— Фе, який жах! — вигукнула гнівно змія. — Я негайно викличу охоронців порядку. Це ж заборонено!

— Що заборонено? — здивувався я.

— Заборонено торгувати своїми дітьми. І обмінювати їх на звірів теж заборонено. Невже ви не читали правил біля входу на базар? Ви кат і варвар!

— Аж ніяк, — засміявся я. — Я з таким же успіхом можу продати Алісу, як вона мене.

— Ой лелечко! — закричала змія, притискаючи до грудей кольорову кульку: індикатор, певно, перелякався і став білим із червоними хрестиками вздовж спини. — Донька торгує власним батьком! Де ви таке бачили?

— Слово честі, — благально мовив я, — ми одне одного не продаємо! У нас на Землі взагалі не заведено батькам продавати своїх дітей, а дітям — своїх батьків. Ми просто прийшли разом купити яких-небудь рідкісних звірів для нашого зоопарку.

Змія подумала трохи і сказала:

— Вже й не знаю, вірити вам чи ні. Краще спитаймо в індикатора. Він такий чуйний. — Вона нахилила обидві голови до індикатора і спитала його: — Цим дивним істотам можна вірити?

Індикатор став смарагдово-зеленим.

— Хоч як дивно, він запевняє, що можна.

Тут змія заспокоїлася і додала зовсім іншим тоном:

— А ти хочеш, щоб я тебе їм віддала?

Індикатор став золотим, наче промінь сонця.

— Дуже хоче, — переклала його емоції змія. — Беріть його, поки я не передумала. І ще візьміть довідник "Як годувати індикаторів і як домогтися ніжно-рожевих емоцій".

— Але я не знаю, що дати вам натомість.

— Нічого, — мовила змія. — Я ж вас образила підозрами. Якщо ви в обмін на індикатора погодитеся мені пробачити, я до вечора буду щаслива.

— Ну звичайно, ми на вас не ображаємося, — сказав я.

— Анітрішечки, — притакнула Аліса.

Тоді змія махнула безліччю своїх ніжок, кулька-індикатор злетіла в повітря й упала на руки Алісі. Вона лишалася золотою, тільки по спині в неї, мовби живі, бігли блакитні смужки.

— Він задоволений, — мовила змія і швидко поповзла геть, не слухаючи наших заперечень.

Індикатор стрибнув з Алісиних рук і пішов позаду нас, похитуючись на тонких прямих ніжках.

Нам зустрілася ціла родина вуханів. Великий вухань, вуха в якого були більші, аніж у слона, його дружина-вуханька і шестеро вуханят. Вони несли канарку в клітці.

— Дивись! — вигукнула Аліса. — Це канарка?

— Авжеж

— Це не канарка — сказав суворо батько-вухань. — Це райський птах. Але ми його зовсім не хотіли купувати. Ми шукали справжнього говоруна і не знайшли, — мовили хором вуханята, здіймаючи вітер вушками. — Немає жодного говоруна.

— Це дивовижно! — похвалилася нам вуханька. — Ще торік пів базару кишіло говорунами, а тепер їх зовсім не стало. Ви не знаєте чому?

— Ні, — відповів я.

— І ми не знаємо, — відповів вухань. — Доведеться нам розводити райських птахів.

— Тату, — сказала Аліса, коли вони пішли, — нам потрібен говорун.

— Чому? — здивувався я.

— Бо він усім потрібен.

— Гаразд, ходімо шукати говоруна, — згодився я. — Тільки спочатку я пропоную подивитися на павука-ткача-троглодита. і якщо нам його віддадуть, ми його неодмінно купимо. Це заповітна мрія нашого зоопарку.

Розділ 10

МИ КУПИЛИ ГОВОРУНА

Ми з Алісою обійшли увесь базар, купили для зоопарку вісімнадцять різних звірів і птахів, більшість із яких на Землі ще нікому не доводилось бачити. Аліса питала в кожного торговця чи колекціонера:

— А де дістати говоруна?

Відповідали по-різному.

— Говоруни перестали нести яйця, —сказав один.

— Говоруни перемерли від загадкової хвороби.

— Говорунів тримати не можна.

— Хтось скупив усіх говорунів на планеті.

— Говорунів ніколи й не було.

І ще багато інших відповідей. Але ми так і не зрозуміли, що ж сталося насправді. Всіы визнавали, що раніше говоруни були звичайнісінькими птахами і їх любили тримати вдома і в зоопарках. Та в останній рік говоруни майже всі кудись зникли. Казали, що по домівках ходили люди і скуповували говорунів. Казали, що із зоопарку говорунів хтось украв. Казали, що в головному говорунячому розпліднику вони захворіли лихоманкою і вимерли. і чим безнадійніше було знайти говоруна, тим дужче Алісі кортіло бодай поглянути на цього птаха.

— А що в говорунах особливого? — спитав я в Крабакаса із Баракаса, з яким ми щойно познайомилися.

— Нічого особливого, — відповів Крабакас ґречно, скручуючи кільцями синій хвіст. — Вони говорять.

— Папуги теж говорять, — сказав я.

— Про папуг не знаю, не чув. Але, може, у вас називають папугами говорунів?

— Може, — згодився я, хоч навряд чи папуги водилися на цій планеті. — А де вони водяться?

— Чого не знаю, того не знаю, — відповів Крабакас із Баракаса. — Можливо, вони водилися саме на цій планеті. Я чув, що говоруни можуть літати між зірками і завжди повертаються до рідного гнізда.

— Не знайти нам говоруна, — сказав я Алісі. — Доведеться вертатись. Тим паче, що твій індикатор уже зголоднів.