Мене ніхто не зупинив біля входу до лікарні. Лише дівчина край сірого пульту запитала, чи не допомогти мені. Я назвав ім'я бабусі, і дівчина провела мене до ліфта.
Я йшов довгим коридором, дивним, зовсім не лікарняним коридором. Уздовж стін його стояли крісла, впритул одне до одного. У кріслах сиділи люди. Вони були здорові, цілком здорові. Вони сиділи і мовчали, і їм було боляче.
Біля матових дверей в операційну я побачив моїх друзів. І Ліну, і її батька, і братів. Тут-таки, в сусідніх кріслах, сиділи наші спільні знайомі — ті, хто працював разом з нами, жив поряд. Ліна поглянула на мене. Зіниці її ковзнули по моєму обличчю. І в них був біль.
Я опустився у вільне крісло. Ніяково було розглядати людей, яким до мене немає справи. Я вже знав те, що здавалося таємницею годину тому.
Чекати довелося недовго. Несподівано, немов невидимий чаклун провів над ними долонею, вони ожили, просвітліли, заворушилися. Хтось сказав: "Дали наркоз". Вони домовилися, хто залишиться чергувати тут, хто повернеться після операції, коли наркоз перестане діяти.
Ліна підійшла до мене. Я встав.
— Даруйте, — сказала вона. — Я дуже винна, але ви ж розумієте...
— Розумію. Як же я можу сердитися? Мені лише сумно, що я чужий.
— Не треба. Адже ви не винні.
— Знаєте, коли я сьогодні впав, до мене підбігли хлоп'ята. І залишалися поряд, поки не прийшов лікар.
— А як же інакше?
До нас підійшов її батько.
— Спасибі, що ви прийшли, — сказав він. — Захопіть, будь ласка, з собою Ліну. Ми тут без неї впораємося. Професор запевнив мене, що операція пройде вдало.
— Я залишуся, батьку, — сказала Ліна.
— Як знаєш.
— Зрозумійте, — сказала Ліна, коли батько відійшов. — Дуже важко було б пояснити все із самого початку. Для нас це так само природно, як їсти, пити, спати. Дітей навчають цьому з перших днів життя.
— Це завжди так було?
— Ні. Ми навчилися цьому декілька поколінь тому. Але потенційно це було завжди. Може, і у вас теж, приховане в глибині мозку. Навіть дивно думати, що інші світи позбавлені цього. Адже в кожній розумній істоті живе бажання володіти такою здатністю. Невже ні?
— Так, — сказав я. — Якщо поряд з тобою людині погано. Особливо якщо погано близькій людині. Хочеться розділити біль.
— І не лише біль, — заперечила Ліна. — Радість також. А пам'ятаєш перший день? Коли ти прилетів? Ти себе гидко почував. Батько мало чим міг тобі допомогти — основний тягар бабусиного болю падає на нього, він син. Навіть зустрічаючи тебе на космодромі, він повинен був допомагати бабусі. А це тим важче, що далі ти від людини, якій допомагаєш. А тобі здалося, що батько неввічливий. Правда?
— Не зовсім, але...
— Адже йому довелося ще взяти на себе і твою нудоту. Ти гість. І в тебе боліла голова.
— Страшно боліла.
— Я просто дивуюся, як батько доїхав до дому. І він відразу змінив мене біля бабусиного ліжка. Я побачила тебе у вікно, і ти мені сподобався. Я залишалася з тобою цілий день, і цілий день через тебе у мене розламувалася голова.
— Пробач, — сказав я. — Я ж не знав.
Я подумав, що саме зараз, в лікарні, ми непомітно перейшли на "ти". Певно, слід було б зробити це раніше.
— Пробач, — повторив я.
— Але ж так навіть краще. Уявляю, як би ти засмутився, дізнавшись про це.
— Я б поїхав.
— Я знаю. Добре, що ти не поїхав. А зараз іди. Я повернуся вранці. І постукаю до тебе в двері. Ми договоримо.
Я знову минув довгий коридор лікарні, де сиділи родичі і друзі тих, кому погано. Вони прийшли сюди, щоб розділити біль інших людей. І не було ніякої телепатії. Просто люди знали, що потрібні один одному.
Я добрів до дому пішки. Ледь поболювала нога, але я намагався не думати про біль. Іноді вона з'являлася і намагалася оволодіти мною. І той з перехожих, хто виявлявся до мене найближче, озирався, дивився на мене, і мені відразу легшало. Але я пришвидшував ходу, щоб не утруднювати людей. Мені зустрілися молоді жінки. Вони несли по великому оберемку квітів. Вони сміялися, гомоніди про щось веселе. Вони побачили мою пісну фізіономію і нагородили мене своєю радістю. Чужа радість обдала мене запашними свіжими бризками. Старий, що сидів на лавці спершись на ціпок, подарував мені спокій. Так бувало зі мною і раніше, але я не помічав зв'язку між своїми відчуттями і іншими людьми.
Їм і важче і легше жити, аніж нам. Вони можуть дарувати і приймати дари, вірніше — повинні. Жоден з них не може відгородитися від людей тому, що якщо ми бачимо людські сльози, то вони відчувають їх. А зір же значно менш абсолютний.
Того дня я став заздрісником. Я заздрю їм і навіть деколи відчуваю до них щось на кшталт неприязні. Я завжди буду чужим для них, як жебрак серед щедрих багачів. Я можу приймати дари, але не здатний дарувати сам.
Коли настав строк, я відлетів на Землю. На космодром мене проводжала лише Ліна. З рештою я попрощався в місті. Так було умовлено заздалегідь.
— Я хотіла б полетіти з тобою на Землю, — сказала Ліна.
— Ні, — сказав я. — Ти ж знаєш. На Землі тобі буде дуже важко. Ти ж не зможеш поділяти лише мою радість і лише мій біль.
— Не зможу, — погодилася Ліна. — Ти маєш слушність. І це дуже сумно.
— А я не зможу жити з тобою, розуміючи, як ти самотня, і не в змозі прийти до тебе на допомогу, якщо моя допомога стане тобі потрібна.
— Але, може, ти все-таки залишишся з нами? Тут? Зі мною? — В голосі її не було упевненості.
— Ти пригадай, — сказав я, — той день, коли твоїй бабусі зробили операцію, я прийшов до вас, але я був сліпим між зрячими. Я не зможу залишитися.
Це все вже було сказано і вчора і позавчора. Ми лише повторювали діалог, знаючи, чим він закінчиться, але ми не могли не повторити його, тому що залишалася безглузда надія, наче можна знайти якийсь компроміс, щось придумати, і тоді не буде потреби розлучатися.
А коли я вже стояв біля трапу, Ліна підійшла до мене зовсім близько, так що я бачив чорні цятки в її срібних очах, і сказала:
— Запам'ятай, як мені зараз.
І до моєї туги додалася її туга, і стало темно, і я схопився за її руку, щоб не впасти. Але ніхто з пасажирів, що проходили мимо, не допоміг мені, не розділив зі мною цю тугу, тому що в житті є моменти, коли треба утриматися від того, щоб прийти на допомогу.