— Не йди далі, — сказала дружелюбність, хоч він не був певний, що вона промовила це словами.
— Не дивись на нас надто близько, — почулось йому.
Джонні був дещо спантеличений, бо взагалі не намагався дивитись на щось зблизька.
— Добре, — сказав він, — я не дивитимусь на вас. — Він подумав що це, напевно, якась гра, схожа на хованки.
— Коли ми станемо добрими друзями, — сказала річ, — ми зможемо дивитись один на одного, не звертаючи уваги на зовнішність, бо знатимемо, які ми всередині.
Джонні подумав, що вони, напевно, жахливі, якщо не хочуть, щоб він на них дивився. І річ відповіла йому
— Ми здаватимемось жахливими тобі, а ти нам.
— Тоді, можливо, згодом, — сказав він, — а зараз дуже добре, що я не можу бачити в темряві.
— Ти не можеш бачити в темряві? — запитало воно і Джонні відповів, що не може.
На хвилинку запанувала тиша, та він наче відчув здивування.
Потім річ запитала його, чи може він робити ще якісь речі , та які саме, він не зрозумів.
— Ти боїшся? — запитала річ. — Не треба нас боятись.
Джонні пояснив — він не боїться їх, бо вони випромінюють дружбу, але він хвилюється, що якщо тітка і дядько виявлять його зникнення, то будуть дуже сваритися. Вони багато розпитували його про тітку Ем і дядька Еба, а він все намагався їм розповісти, та вони не дуже зрозуміли і подумали — йдеться про владу. Джонні спробував пояснити їм, що це не так, та не був певний, чи вони його зрозуміли.
Нарешті, будучи ввічливим, щоб не образити їх, він сказав, що змушений іти. Та, оскільки він пробув на поляні набагато довше, аніж планував, біг усю дорогу додому.
Джонні зайшов до хати і ліг назад у ліжко без проблем, та на ранок тітка виявила сірники у нього в кишенях і прочитала цілу лекцію про те, як це небезпечно і що він може спалити стодолу. Щоб закріпити науку, вона лупцювала його тонкою різкою, і хоч як він намагався витерпіти все як чоловік, боліло так, що він почав підскакувати і кричати.
Хлопчик працював увесь день на городі, а ввечері пішов заганяти корів.
Йому не треба було сходити з дороги, щоб потрапити на ожинову поляну, бо корови були якраз у тому напрямку, та навіть якби і треба було, він би зійшов, бо увесь день він пам'ятав про ту дружелюбність, яку там знайшов.
Цього разу було ще світло, день тільки починав переходити у вечір, і Джонні міг добре розгледіти предмет. Воно не було живим, просто великий шматок металу, наче дві тарілки зліпили докупи, по колу йшов обідок, ну точно як два склеєні блюдця. На вигляд воно було наче старий метал, що довго пролежав надворі під відкритим небом і де-не-де покрився ямками.
Предмет проклав собі досить довгу дорогу крізь ожинову гущавину, проорав землю десь на двадцять футів, і, простеживши уздовж шляху, який воно пройшло, Джонні побачив, що знесло верхівки кількох високих тополь.
Воно говорило до нього без слів, як і минулої ночі, говорило з дружелюбністю та по-братерськи, хоч цього останнього слова Джонні у школі ще не вивчав.
Предмет сказав:
— Ти можеш швиденько поглянути на нас. Дивись, лише не довго і дуже не розглядай. Глянь і відвернись, так помалу ти зможеш до нас звикнути.
— Де ви? — запитав Джонні
— Ось тут, — відказали вони.
— Тут всередині? — запитав Джонні.
— Тут всередині, — відповіли вони.
— Тоді я не зможу на вас подивитись, — сказав Джонні, — я не можу бачити крізь метал.
— Ти не можеш бачити крізь метал, — сказав один з них.
— Він не може бачити, коли зайшла зоря, — підхопив інший.
— Він не зможе нас побачити, — сказали вони в один голос.
— Ви можете вийти, — запропонував Джонні.
— Не можемо, — відповіли вони, — ми загинем, якщо вийдемо.
— Виходить, я ніколи не зможу вас побачити ?
— Не зможеш, Джонні.
І він стояв там, відчуваючи себе страшенно самотнім через те, що ніколи не зможе побачити цих своїх друзів.
— Ми так і не зрозуміли, хто ти, — сказали вони. — Розкажи нам ще про себе.
І через те, що вони були такими добрими та дружелюбними з ним, Джонні розповів їм, ким він був, як залишився сиротою і був узятий на опіку своїми дядьком Ебом і тіткою Ем, які насправді не були йому ніякими родичами, про те, як вони били та лаяли його, як залишали без вечері.
Вони зрозуміли усе, що він їм розповів, і тепер випромінювали не лише дружелюбність, братерство, а ще й співчуття і щось на кшталт материнської любові.
— Він ще дитина, — сказав один з них.
І вони ніби вийшли до нього, обняли та приголубили. Джонні, не тямлячи себе, упав на коліна, простягнув свої рученята до предмета, який лежав там, серед поламаних гілок, і кликав їх, ніби це було чимось, що дало б йому затишок, якого йому так не вистачало, який він так довго шукав і нарешті знайшов. Його серце ніби кричало і благало того, що не могли сказати вуста. І вони відповіли йому:
— Тепер ми ніколи не залишимо тебе, Джонні. Ми просто не зможемо тебе залишити.
— Ви обіцяєте? — запитав Джонні.
Їх голоси стали дещо сумнішими:
— Нам не треба обіцяти, Джонні. Наш човен поламався і ми не зможемо його полагодити. Один з нас помирає, інший скоро також помре.
Джонні стояв на колінах, і страшне розуміння цих слів повільно приходило до нього. Це було більше, ніж могла витримати його душа — знайти двох друзів і дізнатись, що вони помирають.
— Джонні.
— Що? — сказав Джонні, намагаючись втримати сльози.
— Ти поміняєшся з нами?
— Помінятись?
— Як роблять друзі. Ти даси нам що-небудь і ми дамо тобі що-небудь.
— Але, — сказав Джонні, — я нічого не маю...
Та потім він згадав, що має. Він мав кишеньковий ніж зі зламаним лезом. Це було небагато, та це все, що в нього було.
— Це дуже добре, — сказали вони, — це саме те, що треба. Клади його на землю, ближче до машини.
Джонні вийняв ніж з кишені і поклав його навпроти машини. Хоч він не помітив, як щось змінилось, щось змінилось, ножа не було, але щось інше лежало на його місці.
Хлопчик простяг руку і взяв річ, якою з ним обмінялися. У темряві було видно, як вона палахкотить зсередини прихованим світлом. Він повернув її на долоні — це було щось на кшталт коштовного каменя з багатьма гранями, з середини якого лилося і спалахувало різними кольорами м'яке світло.
Коли Джонні побачив, як світиться ця річ, то зрозумів, що уже дуже темно, а, значить, він пробув тут надто довго. Він зірвався на ноги і побіг, навіть не встигнувши попрощатись.