Подарунок телепата

Сторінка 3 з 3

Бережний Василь

Сергійко виграв. Тепер у нього сумніву не було: пристрій діяв ефективно.

— Отже, сміливо користуйся нею,— сказав Сергій Антонович,— нічого недозволеного тут нема. Це не комп'ютер, який розраховує ходи, не збудник. Біорезонатор лише допомагає зосередитись, зібратися з думками. Записуй ходи і не випускай її з рук.

— Чудовий подарунок, правда? — усміхнулася Соломія Олексіївна.

Сергійко насупив брови, демонструючи стриманість, Авжеж, хіба він хлопчисько, чи що?

2

Прес-конференція, на якій Сергій Антонович зробив повідомлення про телепатичні дослідження, відбувалась у невеличкому інститутському залі, отож, стоячи за кафедрою, він бачив кожне обличчя. Одне — овальне з бистрими очима, що так і вп'ялися в нього,— здалося йому знайомим. У своєму докладному виступі вчений торкнувся всіх аспектів проблеми, і запитань було небагато. Кілька разів хльоснули по очах тоненькі блискавки бліців, професор на закінчення подякував за увагу і, склавши свої папери в теку, зійшов з помосту. Жіночка з овальним обличчям рушила йому назустріч. Звичайно, він одразу впізнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата і так само скалила зуби.

— Здрастуй, Оленько! — Сергій Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку.— А я дивлюся: ти чи не ти?

— Я, Сергієчку, дорогий, власною персоною! Бач, поміняла скальпель на перо, працюю в медичному журналі, і коли почула, що ти... Грандіозно, Сергієчку, епохальне відкриття!

— А мені після повернення з Гімалаїв щастить на зустрічі. Днями був у Соломії, а сьогодні ось ти...

— Таки не втерпів, провідав? — в її очах на мить хилитнулись жовті вогники.

— Ну, а як же...— розвів руками Сергій Антонович.

— Стара любов не забувається...— хитнула головою Оля.— Ну, а як же там твій синок — уже, мабуть, парубійко?

Ці слова, вимовлені звичайнісіньким, буденним тоном, оглушили Сергія Антоновича, Олечка сказала ще щось, він не почув, голова йому загуділа, як великий дзвін, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергійко. А він Сергій. Он воно що! Соломія...

Ольга торгала його за рукав, а він уже не міг одірватися від того видива. Нарешті отямився, сказав з піднесенням:

— О, Сергійко вже мені по плечі! Грали з ним у шахи. Знаєш...

Та Ольга втратила інтерес до цієї теми, вона й спитала принагідно, тільки щоб вивідати, що в них та як, бо в Соломії інтерв'ю не візьмеш — неговірка, замкнута, ще може й відбрити. А Сергій, бач, відвертий. Гарний чоловік, і такий учений — тільки подумати! І знову до Соломії...

Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергій Антонович поквапливо глянув на годинника і рушив до виходу, та так енергійно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.

— Ти мені пробач, Оленько, поспішаю. Дуже радий, що зустрілись, але біжу, біжу. Бувай.— Уже на сходах обернувся і гукнув: —Дзвони!

На тротуарі мало не налетів на якусь жінку, до перехрестя, де стояли телефонні будки, біг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього дві копійки і не з'єднав з квартирою Соломії. Хмикнувши, Сергій Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третій... Монеток уже не було. Подався в гастроном розміняти, але біля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрічкою. Одне слово, все діялося за класичним законом падіння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломія не одразу впізнала.

— Слухай... Я на Хрещатику...

— Хто це?

— Не впізнала? Це ж я!..

— Куди ви дзвоните?

— Це я, Соломіє, Сергій...

— Ти? — її здивований голос звучав для нього музикою.— Що сталося?

— Та сталося. Давай зустрінемось на Володимирській, розповім. І виставку квітів побачимо.

— А де саме?

— Отам, де зустрічались... У першій молодості!

Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрілися в ажурній альтанці, що приткнулася на крутому зламі верхньої тераси. Звідси вони не раз і не двічі милувались краєвидом Подолу, блакитним Дніпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.

— Скільки років... І ти мовчала?

Вона мовчала й зараз. Довго сиділи, не проронивши й слова. Нарешті Соломія озвалась:

— А ти помітив, що він на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республіканському турнірі школярів Сергійко зайняв перше місце!

— Я на це сподівався, він здібний.

— Та здібності, може, в нього і є, а головне — твій подарунок...

Сергій Антонович усміхнувся:

— Розкрию тобі секрет, тільки гляди — ні слова Сергійкові. Я йому сам потім скажу. То звичайнісінька ручка, ніякого пристрою в ній немає.

— Психологічний експеримент?

— Авжеж.

— Ну, що ж, вітаю, і цей вдався.

— Якби мені ще вдалося...

— І ти не знаєш? Не впевнений?

— Ні.

— А ще телепат...— Соломія притулила долоні йому до щік і поцілувала. Як колись. Як за першої молодості!

Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...