Поклали свої голови й цілі полки православної галицько-української львівської і перемиської шляхти, котра в купі з ворогами билась проти своєї України! На пів милі все поле і болотяні луки та мочарі були засіяні панським трупом. Кров текла ріками; одних панів, окрім слуг та челядників, полягло п'ять тисяч, ввесь скарб, всі гармати і вози забрали козаки і татари.
Побивши одну половину війська, козаки кинулись на другу. Друга половина польського війська вже перейшла через річку, поламала мости і стала в лави. Але Хмельницький ще передніше післав за річку татар. Не встигли поляки оглянутись, а на їх налетіли татари і вдарили з одного боку. Густими лавами з диким криком кинулись на їх татари, а за ними з ліса посипались козаки. Тричі поддавалось польське військо і тричі виправлялось. Був дощ: уже давно задощилось, то через те стояв туман. Татари кинулись у середину польського війська змішали його так, що непритомні поляки били один одного. Не встояли поляки і почали втікати. Король надлетів з свого обозу конем насупроти їх, махав шаблею, сам хапав за уздечки і повертав назад, вмовляв та кричав, що вб'є своєю власною рукою того, хто наважиться втікати; але те нічого не помагало. Татари лізли сліпцем, настирливо, ніби їм хто очі повиколював. Поляки подались назад, і тілько смерком перестали битись.
10. Хмельницький помилував польського короля.
Настала темна ніч. Страшна та неприємна була та ніч і для поляків. Всі з переляку не знали, що діяти. Король і старшина, сидячи на конях, з'їхались на раду.
"Ми пропали!" — заголосила старшина, — "У Хмельницького певно буде до сто тисяч самих козаків. Нам треба спасти хоч самого короля!"
"Я вмру от-тутечки, а не піду з стану!" — промовив король.
Король звелів робити окопи, щоб вдосвіта окопатись валами. Поляки взялись до окопів. Коли це пішла чутка між жовнірами, що король хоче покинути військо.
"Це нас хочуть зрадити та покинути на заріз козакам та татарам!" — крикнули непомірковані пани поляки і покидали заступи. Один литвин розказував, що вже короля нема в стані.
А король тільки що приліг на землю, щоб хоч трохи одпочити. Тільки що він почав дрімати, перед ним стояв польський ксьондз і розповідав, що між військом уже пішла недобра чутка, ніби короля вже нема в обозі.
"Коня!" крикнув король: "Я сам поїду поміж лавами війська і докажу, що я й думки не маю втікати".
Подали коня. Король сів на його; перед ним несли палаючі смолки, смолоскипи.
"Ось-ось я! ваш король! схаменіться! не втікайте! не кидайте мене! Я вас не покину".
У короля крапали по щоках сльози. Всі поляки ущухли, заспокоїлись і знов взялись за лопати та заступи.
Стало розвиднюватись. Король поставив військо на битву. Зійшло сонце. Татари вдарили на те місце, де не було окопів. Хмельницький розділив козаків на дві частки: одна вдарила на короля, а друга на місто. Король казав оповістити козакам, що він одбирає гетьманство од Хмельницького, а хто принесе йому Хмельницького голову, тому він заплатить десять тисяч талярів. Козаки само-по-собі глузували з того оповістіння. Міщани задзвонили в дзвони, закидали рови хворостом та хмизом і показали козакам дорогу до міста; козаки взяли церкву, що стояла з краю в місті, встягли на неї гармати і звідтіль смалили в польський стан. А тим часом Хмельницький кинувся на окопи. Вже на окопах стояла козацька корогва. Як хвиля води, козаки шубовснули в польський стан.
"Ради Бога, спасайте мене й Польщу!" — кричав король до поляків. Непритомні поляки пани стовпились з корогвами навкруги короля, щоб його захистити, щоб часом козаки не взяли його в полон у неволю. Козаки розбили королівську варту і доскочили до самого короля.
"3года!" — крикнув Хмельницький до козаків і казав спинитись і перестати битись з поляками. Битва стихла і спинилась… Козаки одступили од короля. Хмельницькому не бажалось і не хотілось, щоб християнський король пішов у неволю в Крим до бусурманів. Хан кримський нахвалявся, що візьме живцем короля в полон, і само-по-собі, й не помилував би його. Козаки одступили від польського стану.
Після того до польського стану приїхав татарин і привіз королеві один лист од хана, а другий од Хмельницького. І хан і Хмельницький писали до короля, що вони хочуть почати з поляками переговори про умову на згоду. Король згодився на це. Опівдні виїхав з козацького стану трубач і засурмив тричі, подаючи звістку, що там уже ждуть польських посланців для розмови. Король послав послів, і передніше за все говорили з татарськими послами. Татари жадали, щоб поляки заплатили їм ще давно залеглу данину двісті тисяч золотих, а потім, щоб згодились платити їм щороку дев'ять — десять тисяч золотих, і щоб король вернув і давні вольності козакам.
Хмельницький написав знов свої постанови для згоди та мира і післав з ними двох полковників. Полковники прийшли в пишний королів намет і поклали перед ногами короля лист Хмельницького. Хмельницький домагався повної "амнестії" цеб-то, щоб простили козаків за повстання, нікого не потягли на будлі яку кару та одповідальність, щоб козакам вернули їх давні вольності, щоб реєстрового війська було сорок тисяч, і щоб король одділив для козаків границю, куди польське військо навіть не мало-б права вступати; щоб на Україні не було унії, жидів і католицьких ченців єзуїтів, щоб київський митрополит мав однакове право з варшавським і сидів у варшавськім сеймі поруч з ним, щоб у Києві, окрім шкіл українських, не могло бути ніяких інших польських, щоб на Україні воєводами, старостами й іншими урядниками були тілько значні родовиті українці а не поляки, і щоб Чигиринське староство було записано по вік на дохід гетьманської козацької булави, як засад на гетьманське прожиття.
Прочитавши ті постанови, поляки почали аж принькати приском від злості, що козаки, польські піддані, хочуть з ними годитись, мов незалежні од Польщі, самостійні. Але ніде було дітись: їм хотілось мерщій вернутись додому, до господи. Король згодився на ті постанови, умови, й цей мир через те й зоветься зборівським миром. Королівська і панська ласка була не велика: козаки одвоювали собі од поляків ті давні свої вольності, що вони мали ще з давніх-давен. Хмельницький присягнув на вірність і підданство королеві і, впавши на одно коліно перед королем, поцілував його в руку: очевидячки тоді ще в його не було думки одривати Україну од Польщі.