Якось у суботу на початку травня Кароліна поливала із склянки жимолость у ящику і, вгледівши між рядами чорних будинків клаптик блакиті, сказала:
— Мамо, їдьмо взавтра погуляти в Монморансі!
Не встигла вона весело мовити ці слова, як з'явився чорний пан, сумніший і пригніченіший, ніж будь-коли. Несміливий і лагідний погляд, що його Кароліна кинула на незнайомця, можна було сприйняти як запрошення. І коли назавтра пані Крошар у довгому рединготі з червоно-брунатного мериноса, в шовковому капелюшку і смугастій шалі, підробленій під кашемір, з'явилася на перехрестя вулиць Фобур-Сен-Дені і Ангієнської, щоб сісти в бідку, вона побачила там свого незнайомця, що явно на когось чекав. Радісна усмішка осяяла його обличчя, коли він угледів Кароліну,— ніжки її були взуті в прюнелеві черевички червонясто-бурого кольору, вітер, такий небезпечний для жінок погано збудованих, метляв білою сукнею, окреслюючи спокусливі форми, а личко, отінене крисами солом'яного капелюшка, підбитого рожевим шовком, здавалося, було осяяне небесним відблиском; широкий брунатний пасок перехоплював її тонкий, мов очеретинка, стан, а темне волосся, розділене прямим проділом і зачесане за вуха, відтінювало сніжно-біле чоло — живий образ чесноти й простодушності. Наперед радіючи прогулянці, Кароліна здавалася такою ж легкою, як рисова соломка її капелюшка; помітивши чорного пана, вона вся освітилася надією, і це сяйво затьмарило і її святкове вбрання, і вроду. Незнайомець видимо вагався і, мабуть, наважився запропонувати дівчині своє товариство, тільки побачивши, як щиро зраділа вона, коли його помітила. Він найняв кабріолет, запряжений досить добрим конем, і запропонував пані Крошар з дочкою зайняти в ньому місця й поїхати з ним у Сен-Ле-Таверні. Мати без зайвих слів погодилася, проте, коли коляска вже котила по дорозі до Сен-Дені, вона раптом похопилася і висловила побоювання, чи не завдадуть вони з дочкою супутникові зайвого клопоту.
— Може, пане, ви хотіли поїхати в Сен-Ле один? — спитала вона з удаваною добродушністю, але одразу почала нарікати на спекоту і надто на свою ядуху, яка, мовляв, цілу ніч не давала їй очей склепити.
Як тільки екіпаж добрався до Сен-Дені, пані Крошар, здавалося, задрімала, але її сопіння видалося чорному панові підозрілим, і, нахмуривши брови, він з глибокою недовірою поглянув на стару.
— О, вона спить,— простодушно сказала Кароліна,— її від учорашнього вечора напав кашель. Видно, геть зморилася.
У відповідь супутник іронічно посміхнувся, ніби кажучи дівчині: невинна істота, не знаєш ти своєї матері. А проте, коли екіпаж м'яко покотив довгою, обсадженою тополями алеєю, яка вела до Обона, чорний пан, попри свою недовірливість, вирішив, що пані Крошар справді спить; а може, йому перехотілося з'ясовувати, удаваний чи справжній був цей сон. Краса неба, чисте сільське повітря, а може, п'янкий аромат зазеленілих тополь, верб та розквітлого глоду розворушили серце чорного пана, закликаючи його пробудитися, як пробудилася природа; а може, церемонна поведінка остогидла йому, чи то ясні очі Кароліни відгукнулися співчуттям на його стурбовані погляди, і він завів зі своєю юною супутницею розмову, безпредметну, як шелест дерев під поривами вітру, свавільну, як політ метелика в блакитному просторі, невимушену, як ніжно-мелодійний голос полів і, як цей голос, повну таємничої любові. Адже цієї пори року природа схожа на тремтливу наречену в шлюбній сукні і схиляє до насолоди навіть найкрижаніші серця! Які серця могли б зостатися холодними, які уста не зрадили б затаєних думок, коли, минувши темні вулиці Маре, ти вперше після довгої зими під'їжджаєш уранці до чудової мальовничої долини Монморансі, дивлячись на її неозору далеч і усвідомлюючи, що можеш перевести свій погляд на очі, в яких теж відбивається неозорість, але неозорість кохання! Незнайомцеві Кароліна видалася радше веселою, ніж дотепною, радше милою, ніж освіченою, але якщо крізь її сміх пробивалися грайливі нотки, то слова обіцяли щире почуття. Коли на тонкі запитання супутника дівчина відповідала з безпосередністю людей нижчих верств, які не знають недомовок, властивих світському товариству, обличчя чорного пана оживало й ніби перероджувалося. Воно поступово втрачало журний вираз, що охмарював його риси; потім помалу на цьому обличчі заграв відсвіт молодості й краси, і Кароліна почула себе щасливою і гордою. Гарненька гаптувальниця вгадала, що її благодійник давно позбавлений ніжності та любові й не вірить у жіночу відданість. Але ось якесь дотепне зауваження, що проблиснуло в легкому цокотінні Кароліни, зігнало з обличчя незнайомця останню тінь, яка приховувала його молодість і змінювала його справжній вираз. Він, мабуть, остаточно відмахнувся від докучливих думок і виявив душевну палкість, про яку дозволяло здогадуватися його лице; непомітно розмова стала такою щирою, що коли екіпаж зупинився біля перших будинків селища Сен-Ле, Кароліна уже називала незнайомця паном Роже. Лише тут стара мати прокинулася.
— Кароліно, вона, мабуть, усе чула,— прошепотів підозріливий Роже на вухо дівчині.
Кароліна відповіла чарівною усмішкою сумніву, розвіявши тінь, яка хмарила обличчя цього недовірливого чоловіка, котрий боявся таємного розрахунку з боку матері. Нічому не дивуючись, пані Крошар усе схвалила і пішла за дочкою та паном Роже в парк Сен-Ле, куди молоді люди домовилися вирушити, щоб оглянути там квітучі луки й мальовничі гаї, прославлені завдяки вишуканому смаку королеви Гортензії.
— Боже, як тут гарно! — вигукнула Кароліна, піднявшись на зелений пагорб, звідки починається ліс Монморансі; дівчина побачила біля своїх ніг величезну долину з розкиданими де-не-де селами, синюваті пагористі простори, дзвіниці, луки й поля, і до вух її долетів різноголосий гамір, схожий на гуркіт морського прибою. Троє мандрівників пройшли берегом штучно створеної річки до "швейцарської" долини і зайшли в будиночок, де не раз бували королева Гортензія і Наполеон. Коли Кароліна із святобливим почуттям всілася на замшілій дерев'яній лаві, де колись відпочивали королі, принцеси та імператор, пані Крошар закортіло роздивитися ближче перекинутий між скелями місток, що виднівся вдалині, і вона подалася до цієї сільської пам'ятки, залишивши дочку під опікою пана Роже; одначе вона попередила Кароліну, що не губитиме їх з очей.