— Я прийшов, — сказав Ейнштейн, торкнувши його за плече.
— А робота? Встиг закінчити?
— Ні, — гірко сказав учений. — Дай мені ще один місяць! Цього разу мені вистачить. Я певен, що мені це вдасться. Віриш — я день і ніч не розгинав спини і все-таки не встиг. Тепер мені потрібно зовсім небагато.
Негр, не обертаючись, знизав плечима.
— Ви всі однакові, люди. Завжди чимось невдоволені. Тільки й умієте стояти на колінах, щоб якось відтягти розплату і заслужити помилування. Та ще шукаєте зручний привід...
— Але ж робота, над якою я працюю, дуже важка. Ще ніхто в світі...
— Знаю, знаю, — урвав його ангел смерті. — Ти, не інакше, як шукаєш ключі до універсуму, хіба не так?
Мовчанка. Туман, зимова ніч, холод, розпач, непереможне бажання залишитися вдома.
— Ну, то як? — спитав Ейнштейн.
— Що ж, іди... Але місяць пролетить швидко.
Справді, чотири тижні минули так, як одна мить.
Грудневого вечора вперше задув пронизливий вітер, що ніс із собою мороз і зиму. Жалібно похрускували на асфальті останні блукальці — золоті й пурпурові листочки. В ученого, вибившись із-під берета, тріпотіло на вітрі пасмо сивого волосся. Ось вона — бензоколонка і поруч негр у в'язаній шапочці. Він похилив голову і підібгав ноги, здавалося, ніби він спить.
Ейнштейн підійшов ближче, боязко торкнув його за плече.
— Ну, от і я.
Негр зіщулився у своєму обшарпаному пальті, зуби цокотіли від холоду.
— Ти?
— Так, це я.
— Ну, тепер скінчив?
— Дякуючи богу, скінчив.
— Отже, завершено гру? Знайшов те, чого шукав? Відкрив таємницю всесвіту?
Ейнштейн кашлянув.
— Звичайно, — пожартував він. — У певному розумінні, можна сказати, що тепер всесвіту ніщо не загрожує.
— Ну то ходімо. Ти готовий до подорожі?
— Звичайно! Адже ми так домовилися..
Раптом негр схопився з лави і розреготався класичним негритянським сміхом. Потім так штрикнув Ейнштейна пальцем у живіт, що той мало не поточився.
— Іди, іди собі, старе луб'я? Вертайся додому, та швидше, якщо не хочеш схопити запалення легенів... Ти мені більше не потрібний.
— Ти покидаєш мене? Навіщо ж ти тоді влаштовував усю цю комедію?
— Бачиш, важливе було одне: щоб ти скінчив свою роботу. І тільки. Тобі вдалося це зробити. Хтозна, коли б ти її завершив, якби тебе не підганяв страх.
— А моя робота? Вона, по-твоєму, нічого не варта?
Негр посміхнувся:
— Як на мене, то ні. Але вона цікавить тих, що вгорі, верховних демонів. Кажуть, що вже перші твої відкриття були надзвичайно корисні для нас... Ти не винен, але так воно вже є. Подобається тобі чи ні, дорогий професоре, але ти приніс велику користь пеклу. Тепер ми доручаємо тобі...
— Дурниці! — сказав роздратовано. Ейнштейн. — Чого ви шукаєте на цьому безневинному світі? А до того ж мої відкриття — це сухі формули, чисті абстракції, котрі нікому не можуть заподіяти зла.
— Молодець! — гаркнув Ібліс, знову ткнувши його пальцем у живіт. — Молодець! То мене, по-твоєму, прислали сюди даремно? Тобі здається, що вони помилилися? Ні, ні, ти добре попрацював. Там, угорі, будуть задоволені... О, якби ти знав!
— Що знав?
Але той уже щез. Щезла й бензоколонка. Не стало й лави. Була тільки ніч, вітер, і десь далеко, внизу, безупинний рух автомобілів. У Прінстоні, штат Нью-Джерсі.
ВСЕСВІТ. — 1978. — № 2.
ПАХЛЬОВСЬКА Оксана, переклад з італійської, 1978.