— А може, й вона там? — промовив Галка, махнувши рукою до церкви.
— Чого їй там бути? Ще рано... З паскою, мабуть, піде,— відповів Харченко й насупився.
— А ти добре знаєш, що вона живе в тій самій кватирі?
— Знаю, переказували мені...
— Хм... дивно. З яких же достатків вона живе? Чи ти їй пересилав грошей?
— Не можна було, небезпечно... Зараз, суки, причепляться до баби. Заробляє пранням по пральнях та по жидах.
Почалась робітницька слобідка перед містечком. На головній вулиці подекуди блимали жовтим світлом ліхтарі. Чути було ходу й говірку; певне, молодь поспішала до церкви, що стояла осторонь від слобідки. Харченко й Галка обійшли слобідку з лівого боку й пішли темним провулком.
— Чорт зна що, скільки тут нових будинків! Ще й не пізнаєш своєї хати,— промовив стиха Галка.
— Мовчи! — буркнув Харченко.— Пізнаю. А здох би ти йому! — раптом зупинився він, почувши, як зірвався з чиєїсь низенької глиняної покрівлі й занявчав з переляку кіт.
В халупках скрізь світилося, але всі вони стояли огорожені парканами, й світло не досягало до вулиці, освітлюючи тільки двори. Коли хто траплявся назустріч, то не звертав на наших подорожніх уваги, маючи їх за робітників, що вирушили до церкви.
— Ось!..— прошепотів Харченко, ухопившись однією рукою за серце й важко дихаючи.— Світиться.
— Хм... Ну, то як же... ти сам підеш?.. Мені повартувати?
— Ні, мабуть, краще буде, як обоє увійдемо в хату, а то стовбичитимеш тут, то хтось і напореться на тебе.
Вони ввійшли в двір. Харченко зазирнув у віконечко.
— Дома,— тремтячим від радості голосом шепнув він і підійшов до дверей.
— Стривай,— зупинив його Галка,— а в другій половині хто живе?
— Хазяйка.
— Адже там так само світиться, мабуть же, й вона не спить. Постукай краще у вікно.
— А й правда.
Харченко обережно стукнув кілька разів у шибку й припав до неї лицем.
— Зараз одчинить.
Дзенькнула клямка, і з хати вийшла Харченкова жінка.
— Хто тут? — спитала вона, придивляючись до гостей.
— Не пізнала, Ярино? — тихо промовив Харченко.
Вона затремтіла й хитнулася. Харченко обняв її й піддержав.
— Що з тобою, Ярино? Чого ти?
Вона миттю опритомніла й злякано озирнулася на сіни.
— Сюди йди, та тихо-тихо... А се хто?
— Товариш.
— Ідіть, щоб хазяйка не чула,— шепотіла вона.
Вони навшпинячки ввійшли в сіни за Яриною, але в ту ж мить одчинилися двері з хазяйчиної половини.
— Ти вже до церкви, Ярино? Ще ж рано... А се хто з тобою? — питала хазяйка, придивляючись до темних постатей.
Ярина швидше пропустила гостей у двері й стала на порозі.
— Се... се... за мною зайшли... до церкви разом той...
Вона зачинила двері й стояла коло порога, пополотнівши від жаху.
— Відьма чортова! — буркнув Галка.— Заткнути б глотку, щоб і не кавкнула. А то піде ще розплеще скрізь.
— Ні, ні, вона добра жінка,— врешті прийшла до пам'яті Ярина.
— Ну, як живеш, Ярино? — підійшов до неї Харченко.— Не скучала за мною?
Ярина кинулась йому на груди й заридала, а він цілував і гладив її голову, ледве втримуючи й себе, щоб не заплакати.
Галка підійшов до вікна й запнув його занавіскою. На столі горіла бляшана лампочка й стояло три паски: дві більших, одна меншенька, миска з крашанками й печеня. Пахло свіжопеченими булками. За піччю на широкім дерев'янім ліжку спало хлоп'я років семи й посміхалося уві сні. Галка одвернувся до вікна й нашорошив уха. Він почував себе дуже неспокійним і в душі кляв і себе, і Харченка, й небезпечну подорож, і всякі ніжності.
Рипнули двері й примусили всіх з жахом обернутись.
— Ти ж той, Ярино...—промовила, всунувши в двері голову, хазяйка: вона не змогла побороти своєї цікавості й заглянула-таки ще раз. Побачивши Ярину в обіймах невідомої людини, вона відразу зрозуміла все й, не скінчивши фрази, причинила двері.
— Я ж кажу, що вскочимо,— буркнув Галка, намацовуючи в кишені маузера.
— Ні, вона нічого...
— А се Колька? — промовив Харченко, підходячи до ліжка.— А виріс як — не пізнати.
— Колю, Колю! — торсала мати за плече сина.
— Навіщо ти його? Нехай спить.
— Виспиться вдень... все одно час уставати; до церкви ж збиралися. Колю, чуєш, моя дитино! Вставай, татко приїхав.
— Що? Де? — схопився миттю хлопець і втопив у батька зацікавлені й разом перелякані очі.
Харченкові щось здавило в горлі; він сів на ліжку, вхопив сина на руки й міцно стиснув в обіймах. Дві буйних сльози скотилися хлопцеві на біляву голівку.
— Господи, який великий уже! Що — не пізнаєш? Та він же сливе не знає мене!.. А! Прокляте життя!.. Краще здохнути, ніж так поневірятись. Голубчику мій! Серце моє!..
— Матвію, час іти,— промовив Галка.
— Стривай, стривай, іще хоч хвилиночку.
— Ой, ходімо, бо лихо буде: баба вийшла кудись...
— Хороший мій! Чого ти так дивишся, Колю? Ти й не знав, що в тебе такий татко?
— Хи... не знав... Мама казали.
— О, от бач, Петре, а ти казав... Знаєш, що він казав, Ярино? Казав, що ти собі тут любчика завела, ха-ха-ха!..
— Чи до того було! Дихати ніколи, не то що...
— Бідуєш дуже?
— Та що там і казати.
Ярина махнула рукою.
— О, от бач... Стривай, стривай же,— заметушився Харченко. Він посадив хлопця на ліжко й поліз у кишеню.
— На, заховай,— ткнув він Ярині гаман з грішми.
Вона одчинила скриню й поклала гроші під одежу, на дно. А він знов узяв сина на руки.
— Матвію, тікаймо... тупотить щось у дворі,— прошипів Галка, і, вихопивши револьвера, скочив до дверей, і притулився коло печі, дослухаючись.
Харченко обережно посадив сина, поцілував Ярину, що повисла йому на шию, й скинув її руки з своїх плечей.
— Прощай... прощай, Ярино... Чи побачимось...
В сінях затупотіло. Широко розчинились двері й у хату вскочило двоє стражників з револьверами в руках.
— Руки вгору! — крикнули обидва разом, але розітнулись по хаті два вистріли, й вони, хитнувшись і махнувши в повітрі руками, повалились на землю.
Галка вислизнув у відчинені двері, прошмигнув крізь другі й зник у темряві.
— Де... де мій картуз? — бігав по хаті Харченко, але, почувши знов тупотняву й голоси, вибіг з хати без картуза.
Хотів проскочити непомітно: зігнувшись, перебіг двір і перескочив через паркан у темний провулок. Але стражники, побризкуючи зброєю, були вже коло двору — й услід утікачеві посипались кулі. Чуючи за собою погоню й вистріли, він нісся, як вітер. З халуп повиходили люди й здивовано дослухалися до того, що діялося на вулиці. Хтось сміливіший хотів перейняти втікача й побіг йому навперейми. Харченко повернув завзятому назустріч, штовхнув його в груди, й сердега гепнувся навзнак, ударившись потилицею об грудки. Харченко на бігу вхопив картуза, що скотився в того з голови, й подався далі.