По-справедливому

Сторінка 2 з 4

Самчук Улас

Ранок. Злющий дощ ущух, зате вітер чортом дере. Зараз же хлопця згадали:

– Живий? Бач розігрівся… Спав добре?

– Спав, – промовив хлопець, розминаючи кулаками очі.

– Їсти не хоч?

Малий дещо відповідав, та не все. Довідались, що в селі большевики та що й звідти ж є хлопець. Але чого він тут сидить та чому не йде додому, не казав.

– Чому та чому? Не йду та й вже! А вам зась до того.

Козаки заґеґали.

– Слухай, – сказав хорунжий, – а з нами ти б не поїхав?

– Чому ні, – кивнув хлопець.

– Ну так драпайсь на коня… до мене! І підхопивши лівою рукою, майже вкинув його на сідло. За ним і собі махнув на коня. Козаки також всілись і рушили.

– Дорогу ти знаєш, малий? Ну то – гайда!

І в сірій ранковій імлі п’ять верхівців обережно та тихо, оминаючи село, від’їхало в безмежний простір степу.

* * *

Таким чином козача стежа хорунжого Дядюри придбала собі нового козака Пилипа, якому додали назву "з сіна".

"Пилип з сіна" швидко підправився; одягли його спочатку в що попало, в якісь підрізані штани, нап’яли на нього мундир з обтятими рукавами на посміховисько козачні, папаху, що проковтнула його по пояс. Але пізніше він уже гуляв собі, що тільки стій і дивися. Папаху заломить, цигарку в зуби, за плечима обрізанка бомбає, словом – картина.

– Покурюєш? А скільки тобі літ? – питає якийсь дядько.

– Стільки, скільки й зим. До твоїх зубів не заглядаю, так і мовчи.

– Ну й суворий же ти, бачу. Тебе б на большака от нацькувати. Перекоклошив би як стій…

– І піду! І гордо, під загальний регіт козачні, розкурюючи цигарку, відходив на сторону.

При козаках він поповнів, навчився чудесно лаятися, твердо та сміло у вічі кожному давитися… Ба, навіть коли у нього, як казали, обрік заграє, то й запорозького такого, під розтяжну гармонію, встругне, що тільки ахнеш з подиву. Але для цього мусить хтось йому чарку замовити. Інакше ні… Зате коли замовить хто, тоді гоголем підходить до прилавку. Прилавок високий по самий ніс, аж мусить голову задерти, та гукає:

– Вахмістерської там мені!

Але міру знав. І за свої ніколи не гуляв. Гроші збирав, де тільки міг, і складав. Усім відомо було, що за Пилипом гроші водяться, і з цього приводу також бували балачки:

– Пилипе, нащо тобі ті гроші? Женитись думаєш?

– Нащо? Ясно нащо. Хату свою відкупити маю.

– А де ж та твоя хата?

– Хм… Де? В селі. У Нестерівці.

– Нащо ж тобі її викупляти? Та ж батько має хату?

– Яке там має, коли й самого батька чорт має. Жид у нього виманив, бо батько був п’янюга, ну й продав. От, сукин син, "обдув". Здорово, сволоч, обдув. У батька хату видурив за п’ятдесят карбованців, що той під плотом витягнувся… Ну, думаю, гляди ти, ратице, порахуюся з тобою. А він, сволота, в комуністи перекинувся й давай в селі хозяйнувати. Убить його хотів, та не вдалося. Тому і в сіні опинився. Попадеться він ще в мої руки…

– Але гроші – нащо тобі?

– Тю, дурні… Та хату ж мушу відкупити, ні? Зберу от п’ятдесять карбованців, прийду в село, то перш за все хату відкуплю, а потім жида повішаю.

– Хо-хо-хо! Нащо ж тоді відкупляти?

– Нє, – каже Пилип, – я по-справедливому. Дудки. Купив він хату? Купив. Значить, гроші мушу повернути.

– Так ти, значить, за хату свою і воюєш?

– За хату. І знаю за що. А ви то от і не знаєте! Воюєте собі й воюєте. А за що, спитай його… Отак, аби воювати…

– Ех, козаки! – змінив він тон із сердитого на поблажливий. – Топчете ви чужі землі, а свою лишаєте ворогам топтати…

– Бач, зморщок. І сам, туди його, в мораль поліз. Пороху – йому понюхати та вичхатись.

– Гадаєш пороху злякаюсь? – зривається Пилип. – Краще, ніж ти, утну! Хм, пороху! Найшов чим налякати?.. Ох!

І дійсно, від цього часу Пилип знов почав налягати, щоб хорунжий Дядюра взяв його до бою. Він вже й обрізанку як слід припорядив, і коня знайшов, і сідати на нього способу дібрав. Не дістане ногою стремена, так він тобі за гриву, метнеться спочатку на шию, а там і на сідло. Всяде – що тобі приріс. А коничок хоч невеличкий, та жвавий. Як пригнеться Пилип до гриви, гикне, пришпарить нагаєм по боках, то тільки курява хуртовиною мчить за ним…

– Ну й смола ти, їй-Богу, – сердивсь Дядюра. Візьми! Але куди! Знаєш ти, впоперек твою, що значить бій? Та тебе злижуть там, як стій.

– Ого! Це ще побачимо, кого злижуть… А злижуть, значить злижуть, тільки візьміть.

Випадок поспішився сам допомогти йому. Ясний одлижаний день. Розкинувся по степу соняшний безвітряний. Видно, весна заграла. Вночі мороз та сонце здмухнуло його, пришпарило, підсипало огню й безжалісно лизало сніг. Злисів далекий степ. Ніби на білій пелені брудними латами латаний видавався.

– І чорт… Хто б міг чекати нападу такого ранку?

Село залізло під горбок над невеличкою без назви річкою… Там верболози… Гурточок худощавих верб, а впоперек, від церкви в пригорок, урізався ярок, що геть, верстов із п’ять на північ, простягнувся до сусіднього села.

Там наші. Навколо й запаху червоних… І раптом – грім на голову серед ясного неба. Червона кіннота! Козачня метнулася і на степ висипалась. Коні огонь зачули… Ех, як пустилися в ґальоп! З копита. А ну притисни, а ну пришпар!… Аж вітер свистить, тільки козаче гукання по степу розсипалося.

Дві бурі злетілись, вдарились грудьми об груди… Жахнуло щось і, відорвавшись, покотилось по безмежному просторі.

Та бурі ті в силі своїй нерівні. Козаків жменя, шабель отак з півсотні, а червоних, що того вороння, тьма-тьмуща налетіло, і пре все просто на козаків. Дехто вже до сирої шалепнув, щоб не встати більше, а решта навтікача… Тут то було! Мчить козачня, рвуть швидконогі скакуни, аж присідають.

Про Пилипа забули, а він із своїм коником вплутався у саламаху і при відступі відстав. Під самим уже селом кущ. Бузина якась… Пилип пригрів боки свому лошакові і тільки хотів за бузину скочити, як назустріч гульк! Перед ним большевисько… У-у-у, здоровеча ломака, вдвоє за Пилипа більша… Шаблюка розмашисто знялась… Тільки раз! І готовий Пилип.

– Тікай, малий, роздавлю, – гукнув большевик. Та не встигла та шабля одну лиш мить утриматись, щоб з розмахом впасти на голову малого, як коник звився на диби, крутнув, і в той самий час гукнув вибух Пилипового обрізка. Большевик затріпав руками, шабля, ніби підтята, впала на голову власного коня, а з голови велетня разом з папахою відлетів з бризками червоної юхи мізку черепок… Ті з большевиків, що бачили цю штуку, припинили на хвилину коні, ахнули й кинулись за Пилипом.