ВИХІД XV
Ті ж та Овсій і Наталка.
Наталка. Вівдя пита, чи кидать зараз вареники?
Дзвонарська. Так і лізе! Про це стидно говорить, комашечко!
Наталка. Чого?
Вареник. А й справді?
Дзвонарська. При благородних про ці низькі речі не розмовляють.
Вареник. Чудно!
Овсій. А там ще жидки прийшли, питають, чи зараз починать баль?
Вареник. Ет, після...
Овсій. Може, одправити?
Вареник. Нехай ждуть!
Овсій пішов.
ВИХІД XVI
Ті ж без Овсія.
Вареник. Ну, а що, пан предводитель не будуть?
Сисой. Вот би сюда приєхали!
Вареник (до Дзвонарської). А ви ж казали...
Дзвонарська. Не знаю... що б воно.
Дембицька. Так; але вони нездорові...
Вареник. Погордували, значить... Гм! Гм!
Дембицька. Ні, щось зробилось желудочне.
Дзвонарська. Да, знаєте, буває, от, будемо говорити, і зі мною: оце собі і п’ю, і їм як слід... а то вдруг, звиніть на цім слові, у цім містоположенії почнеться обморок, і так, мовляв, клубком підходить, підходить аж у голову,— і січас тобі завернеться, завернеться і... зомленіє. Я совітувалась з лікарями, дак говорять: не смотріть у ту сторону, де біжить скажена собака.
Сисой (вдержується од сміху до немоготи). Мамонька, я вийду! (Вибіг).
Дембицька. Чого ж то скажена собака?
Дзвонарська. Та видите лі, щоб обморок не притягти вітром.
Дембицька. А-а!
Вареник. Так не будуть, значить... і моїх нема,— стало буть, насмішка... гордують...
Дембицька. Ні, вони коли-небудь...
Дзвонарська. Безпремінно.
Дембицька. Само собою...
Вареник. Як вони самі собі, то й ми самі собою! До їх кланятись не підемо. Нас треба як грошей чортма,— розумію... Ми страву й самі поживемо. Гукніть там, Власівно, нехай несуть!
Дзвонарська виходить.
ВИХІД XVII
Вареник і Дембицька.
Дембицька. Моєму синові і мені ваша дочка до вподоби.
Вареник. Спасибі. Вона моторна дитина.
Дембицька. Я б, пожалуй, змогла посватати.
Вареник. Чув.
Дембицька. Ну... а нащот приданого як?
Вареник. Та все як слід справимо; позичать не підемо.
Дембицька. Натурально, натурально!
Вареник. Дочка у мене робітниця добра, надежна, дебела: ніхто її не пережне й не перегребе.
Дембицька. Так, так... але при їх положенії...
Вареник. Не безпокойтесь... і при положенії.
Дембицька. Має ся розуміти... але... який капітал взяти нам можна?
Вареник. Е, нащот грошей, то я вам скіжу, панійко, так: до смерті ні копійки не дам,— нехай самі трудяться; а після смерті... з собою не заберу.
Дембицька. Конечно... только в таком случаї... виходить, зовсім недоразумінія... Власівна, значить... проше пана...
ВИХІД XVIII
Ті ж та Сисой, Зінька, Дзвонарська, Наталка в Вівдя.
Сисой (входить в середні двері, раптом захрьопуючи). Ой, чуть собаки не порвали!
Наталка. Він реготався, аж гавкав, а собаки й собі!
Дзвонарська. Цить!
Дембицька. Сядь мені... та не ложи ручки в бручки!..
Наталка сміється
Дзвонарська. Пожалуйтесь!
Вівдя. Ку-ку-ку-кур-ку ку-ку-ку-ди?
Дзвонарська. Сюди, сюди! Звиніть,— трохи заїкинька!
Вівдя. А ті-ті-ті-ті-ті...
Вареник. Візьміть у неї, а то й почне тут кукати та тікати!
Дзвонарська. Тепер нехай молода почастує!
Сисой. Мамаша?!
Дембицька. Ще не договорились... при нашім, скажемо, званії і благороднім шляхетнім положенії, треба багато...
Вареник. Чого, пані?
Зінька стала тепер саме на видноті, посередині; турнюр із спідниці з'їхав набік, а волосяний турнюр надіто замість фартуха.
Сисой (глянувши). Ах, мамаша, фігура-то!
Дембицька. Я й не замітила! Шкандаль!
Дзвонарська. Який шкандаль? Це по-модньому.
Вареник (сердито). Ну, що?!
Наталка. Ой таточку, таточку! Не оддавайте за його Зіньки: він поганий, паскудний... (Плаче). Овсій кращий: мене на баштан возить...
Сисой. Мамаша, ето дерзості...
Дембицька. До таких заїхали... Гляньте, проше пана, хотіли зіпхнути дочку бокату!
Дзвонарська. От тобі й антихвон!
Вареник (кулаком по столу). Як боката? Хто сміє на мою дочку лихе сказати?
Сисой. Мамаша, не силуйте меня на кривобокой жениться!
Вареник. Та ви б спитали, пані, чи я ще оддам свою дочку за вашого йолопа!
Дзвонарська. Ах, боже мій! Що ви?
Вареник. Мовчи! (До Зіньки). Скидай мені зараз цю панську зброю!
Дембицька. Це ж ви мені посовітували до мужви немитої вдатись! Понімають вони благородне обращеніє!
Сисой (показує пальцем на Дзвонарську). Обморок скажений!
Дзвонарська (спалахнувши). Ах ти, свинячий виплодок, халдей прокажений, жебран, голодранець!
Дембицька. Ай, ай!
Вареник. Нічого у мужви і пороги оббивати!
Зінька з Наталкою вийшли до другої кімнати.
Дзвонарська. Та ти з твоєю мамою, бабою, тіткою, дядиною — п’яти моєї не стоїте!
Дембицька. Я не стою?! Я не стою?! Ах ти, дячківська покидька! Я стовбова! Стовбова!
Дзвонарська. Я з настоящего коліна і почти при грапськім домі жила! А ви запотилишників їсте по панських прихожих! Плюнула й розтерла, от що!
Сисой. Позвольте, мамаша, я єй плюну!
Дембицька. Шапку бери скоріш! (Задихаєтьсяз злості).
Вареник. Ач, приїхали нашими замозоленими грішми свої дірки латать! Он бог, он вам і порог!
Дембицька. А ви справді думали, що вас треба, вас по салонах приймають, що ваших бокатих дочок шукають! Мужва нетесана! Гроші тільки у дурнів виманюють!
Вареник. Ех ви, голодні зажери! Хизуєтесь своєю пакістю. Щоб мої й очі вас не бачили!
При остатній мові Овсій, Зінька і Наталка показуються в дверях.
Сисой. Мамаша, она... не такая... ето костюм...
Дзвонарська. Самаряне обдерті! Я для них клопотала з жалості, а вони — скажіть на милость — пани!
Дембицька. Тьфу! Сваха задрипана! Пошукайте тепер, хто-то вашу виставку візьме?
Овсій. Дозвольте! Я їм виставку зроблю!
Вареник. Моєї дочки ніхто не візьме? Та з вашого брата всяк мені в ноги поклониться: я за нею двадцять тисяч карбованців зразу даю...
Сисой. Мамаша! Она не кривобокая: ето — турнюр!
Дембицька. А, ошибка... що ж?.. Я перепрошу...
Вареник. Хто цурдур? Женіть цього цурдура! Гетьте з хати!
Овсій. Пожалуйте!
Сисой. (показуючи на Дзвонарську). Ета все... ето чучело!
Дзвонарська. Ах ти хальора, шкилета! (Плює).
Дембицька і Сисой тікають. Чути галас собак.