обрієм, виринув великий повний місяць, і знову сталося щось дивне. Марися побачила, як з місяця одри ваються цілі рої янголяток, немов золотих бджілок, і спускаються на променях аж до неї, шелестять крильцями, кружляють, в'ються над нею і співають тоненькими дитячими голосами:
— Дівчино змучена, мир тобі! Пташко беззахисна, мир тобі! Квіточко польова, тиха й лагідна, мир тобі!
Співаючи так, вони погойдували над нею келихами білих лілей, дзвонили в срібні дзвіночки:
— Сон тобі, дівчино, сон тобі! Сон! Сон! Сон!
І їй зробилось так добре, ясно і спокійно, що вона й справді заснула.
Ніч минала. Стало розвиднятись. Світанок побілив воду. Щогли й димарі почали виступати з темряви й паче наближались. Вавжон уже стояв навколішки над Марисею.
Він думав, що вона вмерла. її струнке тіло лежало нерухомо; очі були заплющені; спокійне, біле як полотно обличчя пойнялося мертвотною синявою. Даремно старий термосив її за плечі; вона не ворухнулась і не розплющила очей. Вавжонові здалося, що й він умирає, але, піднісши руку до її уст, відчув, що вопа дихає. Серце її билось, хоч кволо; він зрозумів, що вона може от-от умерти. Якщо з вранішнього туману вирине погідний день, якщо її обігрів сонце, то вона прокинеться; інакше — ні.
Над Марисею стали кружляти чайки, ніби непокоїлись за неї; деякі сідали поблизу на стовпах. Повіяв західний вітрець, і туман став потроху розходитись. Вітер був весняний, теплий, ласкавий.
Потім зійшло сонце. Проміння його спочатку впало на вершечок риштовання, а далі, посуваючись донизу, освітило мертве обличчя Марисі. Здавалось, воно цілувало її, пестило і ніби обгортало. В тому сяйві її обличчя в вінку білявого волосся було прекрасне, як в ангела, та Марися й справді була ангелом — стільки вона натерпілася горя й муки.
З моря вставав гарний, рожевий день, сонце пригрівало все дужче, вітер ласкаво повівав на дівчину; чайки, кружляючи над нею, кричали, наче хотіли її збудити. Скинувши з себе сіряк, Вавжон прикрив їй ноги, і надія прокинулася в його серці.
Синява почала сходити з обличчя Марисі, щоки злегка порожевіли, вона усміхнулась раз і другий і нарешті розплющила очі.
Тоді старий став навколішки на помості, звів очі до неба, і сльози двома струмками попливли по його зморщених щоках.
Він відчув, що це ж його дитина, зіниця його очей, душа його душі, кохана над усе святиня.
Марися не тільки прокинулась, але прокинулась здоровиш 3 бадьоріша, ніж була вчора. Чисте портове повітря було для неї корисніше за отруйну атмосферу кімнати. Вона справді поверталась до життя, бо як тільки сіла, одразу сказала:
— Тату, мені дуже хочеться їсти.
— Ходімо, доню, до води, може, там щось знайдеться,— сказав старий.
Марися встала без особливого зусилля, і вони пішли. Мабуть, той день був якийсь винятковий серед днів їх недолі, бо, ступивши лише кілька кроків, вони побачили засунуту між двома балками хустку, а в ній — зав'язаний хліб, варену кукурудзу і шматок СОЛОНИНИ. Пояснювалось це просто тим, що котрийсь із робітників, які працювали на верфі, сховав собі вчора на сьогодні частину свого сніданку: у тамтешніх робітників була така звичка. Але Вавжон з Марисею пояснювали собі все ще простіше. Хто поклав там харчі? На їхню думку, той, хто пам'ятає про кожну квітку, птаха, мурашку.
Бог!
Вони проказали молитву, підживились, хоч їжі було й небагато, і пішли понад водою аж до головних доків. Обоє відчули себе дужчими. Дійшовши до митниці, звернули під гору на Уотер-стріт, до Бродвею. З від-починками вони йшли кілька годин, бо дорога була далека. Часом вони сідали на дошках або на порожніх ящиках від товарів. Ішли, самі не знаючи куди, але Марисі чомусь здавалось, що неодмінно треба йти до міста. По дорозі вони зустрічали безліч навантажених возів, що їхали до порту. На Уотер-стріт рух уже був чималий. Всюди відчинялися двері, з них виходили люди і поспішали до своєї щоденної роботи. В одних таких дверях показався високий, сивий і вусатий добродій з молодим хлопцем. Вийшовши на вулицю, він подивився на Вавжона й Марисю, на їхнє вбрання, ворухнув вусами; на його обличчі відбилось здивування, потім він ще пильніше став придивлятись та усміхатись.
Людина, що приязно усміхалася до них в Нью-Йорку,— це було диво, якісь чари, і старий з дівчиною зачудувалися.
Тим часом сивий добродій підійшов до них і спитав чистісінькою польською мовою:
— А звідкіля ви, люди?
Вавжона й Марисю наче блискавка вразила. Старий, замість відповісти, зблід як стіна й захитався на ногах, не вірячи ні своїм вухам, ні очам. Марися перша опам'яталась, упала до ніг старому панові, обхопила їх руками й закричала:
— З-під Познані, ясний дідичу, з-під Познані!
— Що ви тут робите?
— В злиднях та в голоді живемо, тяжко бідуємо, дорогий пане!
Тут Марисі перехопило дух, голос урвався, а Вавжон і собі упав добродієві до піг, потім почав цілувати поли його сурдута, не тямлячись з радості, і, тримаючись за них, думав, що вхопився за шматок неба.
Та це ж пан... і то свій пан. Він не дасть умерти з голоду, він порятує, він не дасть загинути.
Молодий хлопець, що йшов з сивим паном, витріщив очі; тут почали скупчуватись люди, вони роззявляли роти й дивились, яв чоловік стоїть перед чоловіком навколішки й цілує його в ноги.
В Америці це небувала річ! Але старий пан розгнівався на роззяв.
— Це не ваш бізнес,— промовив він по-англійськи,—* йдіть собі до свого бізнесу.
Потім звернувся до Вавжона й Марисі:
— Не стіймо на вулиці, ходім зі мною.
Він завів їх до найближчого трактиру і замкнувся там з ними та хлопцем в окремій кімнаті. Вони знов упали йому до ніг, а він боронився й сердито бурчав:
— Кінчайте цей бізнес! Ми ж з одної країни, діти одної... матері...
Тут, видно, дим з сигари, яку він курив, зайшов йому в очі, бо він втер їх кулаком і спитав:
— Ви голодні?
— Ми вже два дні нічого не їли, оце тільки-но знайшли дещо коло води.
— Вільяме,— звернувся він до хлопця.'— Скажп, хай дадуть їм їсти.
І розпитував далі:
— Де ви мешкаєте?
— Ніде, ясний пане.
— Де ж ви спали?
— На березі.
— Вас вигнали з квартири?
— Вигнали.
— Не маєте речей, крім тих, що на вас?