Побачив це Ясько на високій горі, Спустивсь до Марисі на шовковім шнурі:
Та шнур був короткий, два лікті не стало,
Небога Марися косу прив'язала.
Тут вона раптом прокинулась, бо їй здалося, що коси вже нема і вона падає у прірву. Сон одлетів. Та не Ясько сидів біля неї, а батько, і не Дунаєць видно було, а нью-йоркський порт, верфі, риштовання, щогли та димарі. З порту в чисте море знов випливали якісь судна, з них ото й чути було снів. Тихий, теплий, погідний весняний вечір зачервонів на воді й на небі.
Морська гладінь стала дзеркальною, так що кожен пароплав, кожна паля відбивалися в ній, наче під сподом була друга. Як же гарно було навкруги! В повітрі розлилось якесь щастя і спокій; здавалось, радіє увесь світ, лише вони двоє були нещасні й забуті; робітники почали розходитися по домівках, тільки у них не було домівки.
Голод все тяжче залізною рукою шарпав нутрощі Вавжона. Старий селянин сидів понурий і смутний, і ніби якесь страхітливе рішення вимальовувалось на його обличчі. Коли б на Вавжона хто-небудь глянув, то злякався б — від голоду в його обличчі з'явилося щось звірине чи пташине, а заразом воно було безнадійно спокійне, наче у мерця. За весь час він не озвався до дівчини й словом, аж як настала ніч, як порт зовсім збезлюднів, промовив дивним голосом:
— Ходім, Марисю!
— Куди ж ми підемо? — спитала сонно.
— На отой поміст над водою. Полягаємо на дошках та й будемо спати.
Пішли. В темряві їм довелся пробиратись дуже обережно, щоб не впасти в воду.
Щити з балок і дощок утворювали ніби покручений дерев'яний коридорчик, в кінці якого була дощана платформа, а за нею таран для забивання паль. На тій платформі, накритій дашком від дощу, стояли робітники, що тягнули мотузи від тарана, але зараз там не було нікого.
Коли вони дійшли до самого краю, Вавжон сказав:
— Тут будемо спати.
Марися не лягла, а скоріше впала на дошки і, незважаючи на те, що її обсіли рої москітів, поринула в тяжкий сон.
Несподівано, десь серед ночі, її розбудив голос Вавжона:
— Марисю, вставай!
Щось таке було в його воланні, що вона одразу прокинулась.
— Що, тату?
В нічній тиші голос старого пролунав глухо, страшно, але спокійно:
— Дівчино! Не будеш ти вже більше з голоду вмирати. Не підеш попід хати хліба просити, не будеш надворі спати. Люди про тебе забули, бог забув, доля тебе покарала, то нехай хоч смерть привітає. Вода тут глибока, не будеш мучитись.
У темряві Марися не могла бачити Вавжона, хоч очі її були широко розплющені від жаху.
— Утоплю я тебе, небого, й сам утоплюся,— казав він далі.— Нема для нас рятунку, нема над нами милосердя. Завтра тобі не хотітиметься їсти, завтра буде лучче, ніж сьогодні...
Ні! Вона не хотіла вмирати. Вона тільки мала вісімнадцять років і, як усе молоде, прагнула жити, а смерті боялась. Вся душа її здригнулась до самої глибини на думку, що завтра вона буде утопленицею, що порине в якусь темряву, що лежатиме в воді серед риб і всякого гаддя на мулкому дні. Нізащо в світі! Неймовірна огида і страх охопили її, а рідний батько, що говорив таке в темряві, здався їй якимось злим духом.
Він тримав її обома руками за кістляві плечі і говорив далі з жахливим спокоєм:
— Хоч би ти й кричала, однак ніхто не почує. Тільки пхну тебе, і все триватиме недовго — помолитись двічі не встигнеш.
— Не хочу, татусю, не хочу! — просилась Марися.— Чи ви бога не боїтеся? Татусю любий, золотий, змилуйтесь падо мною. Що я вам зробила? Адже я не нарікала на долю, адже я терпіла з вами і голод, і холод... Татусю!
Він часто задихав, руки стиснулись, як кліщі... А вона просилася все палкіше:
— Змилуйтесь! Змилосердитеся надо мною! Я ж ваша дитина, я нещасна, хвора! Мені й так недовго жити на світі. Мені страшно вмирати! Я боюся!
Так благаючи, вона чіплялась за його сіряк і тулилась губами до тих рук, що спихали її в прірву. Та все це, здавалось, тільки розпалювало старого. Спокій його заступило шаленство: він став харчати і хропти. Часом на помості западала тиша, і коли б хто-небудь стояв на березі, то почув би шамотання, важке дихання і тріск дощок. Піч пізня, темна, і нізвідки сподіватись допомоги, це було в кінці порту, де навіть удень, крім робітників, нікого не стрінеш.
— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — злякано волала Марися.
У цей час батько одною рукою потягнув дочку на самий край риштовання, а другою став бити по голові, щоб приглушити крик. Та її волання не будили ніякого відгуку, тільки якийсь собака вив удалині.
Дівчина відчула, що знесилюється. Нарешті ноги її опинились у повітрі, тільки руки ще тримались за батька, але вже терпли. Крик про порятунок ставав все тихіший, нарешті руки одірвались разом з клаптем від батькового сіряка, і Марися відчула, що летить у прірву.
Вона впала з платформи, але вхопилась за балку й зависла пад водою.
Старий нахилився і — страшно сказати — почав розчіплювати її руки.
Думки, немов зграї наполоханого птаства, блискавично пролетіли в її голові, виринали картини минулого: Ліпинці, криниця з журавлем, від'їзд, пароплав, буря, літанія, нью-йоркські злидні, нарешті... що це з нею діється? Вона бачить лкпйсь великий пароплав з підпятпм носом, на ньому юрба людей, а з тієї юрби до неї простягаються дві руки. Боже мій! То ж Ясько там стоїть і простягає до неї руки, а над пароплавом і Яськом усміхнена матір божа в яскравому сяйві. Побачивши її, Марися протовплюється кріаь юрбу: "Матір божа! Яську! Яську!" Ще хвилина... Останній раз зводить очі до батька:
— Тату! Там матір божа! Там матір божа!
Ще мить, і ті самі руки, що спихали її в воду, з якоюсь надлюдською силою хапають її і тягнуть угору. Вона знов відчуває під ногами поміст риштовання. Знову її обіймають, але вже не катівські, а батьківські руки, і голова її падає йому на груди.
Опритомнівши, Марися бачить, що лежить спокійно коло батька; і хоч було темно, вона зрозуміла, що він лежить ниць, і глухі, жалісні ридашія розривають йому груди.
— Марисю,—озвався він нарешті уривчастим від плачу голосом.— Прости мені, дитино...
Марися знайшла в темряві його руки і, припавши до них своїми безкровними устами, прошепотіла:
— Татусю, нехай вам бог простить, як я прощаю... З блідої смуги світла, що недавно розлилось над