Він узяв ті гроші й дозволив пестити себе, скільки їй хотілось.
Протягом чотирьох років вона висипала йому в долоні всі свої заощадження, які він сумлінно ховав у кишеню, дозволяючи за це цілувати себе. Одного разу вона дала йому тридцять су, іншим разом — два франки, ще якось — лише дванадцять су (вона плакала з досади й жалю, та рік був поганий), а останнього разу — п’ять франків, велику круглу монету, і він сміявся задоволений.
Вона думала тільки про нього, а він також з якоюсь нетерплячістю чекав, коли вона повернеться; ледве побачивши* її, біг назустріч, і серце в дівчинки починало кидатися в грудях.
Потім він зник, його віддали до колежу. Про це вона дізналася, хитро розпитавши. Далі, вдавшись до тонкої дипломатії, почала просити батьків, щоб ті змінили свій маршрут і приїхали сюди під час канікул. їй пощастило досягти свого аж через рік. Отже, вона не бачила його два роки й ледве впізнала його, так він змінився, виріс, покращав і став такий показний у своєму мундирі з золотими гудзиками. Він удав, ніби не бачить її, й гордовито пройшов повз неї.
Дівчинка проплакала два дні й відтоді дуже страждала.
Вона приїздила щороку; проходила повз нього, не зважуючись* його й привітати, а він не вшановував її навіть поглядом. Вона кохала його до нестями. Вона сказала мені: "Його самого я лише й бачила на землі, пане лікарю, я навіть не помічала, чи є ще інші чоловіки".
Батьки її померли. Вона продовжувала їхнє ремесло, але, замість однієї собаки, взяла двох, двох страшних собак, яких ніхто не зважувався зачіпати.
Повернувшись одного разу в це село, де лишилося її серце, вона помітила вродливу даму, що виходила з аптеки Шуке під руку з її милим. То була його жінка — він одружився.
Того ж вечора вона кинулась у ставок, що на площі біля мерії. П’яний нічний гультяй витяг її й відніс до аптеки. Молодий Шуке вийшов у халаті, щоб її оглянути і, нібито не впізнавши, роздяг, розтер і тоді сердито сказав: "Та це ж божевілля! Не робіть більше таких дурниць!"
Цього було досить, щоб вона видужала! Він говорив з нею! Вона довго почувала себе щасливою.
У винагороду за свої турботи він нічого не захотів узяти, хоч вона будь-що намагалася йому заплатити.
Отак минуло все її життя. Вона лагодила стільці й марила про Шуке. Щороку вона бачила його за вікном аптеки. Вона завела звичку купувати в нього запаси домашніх ліків. Отож бачила його близько, розмовляла з ним і, крім того, давала йому гроші.
Як я вам уже сказав, вона померла навесні. Розповівши мені цю сумну історію, вона попросила мене все, що заощадила за своє життя, віддати тому, кого так покірно кохала: адже вона працювала тільки для нього, навіть голодувала, аби тільки щось відкласти й мати певність, що принаймні хоч раз, як вона помре, він подумає про неї.
Вона віддала мені дві тисячі триста двадцять сім франків. Коли вона упокоїлась, я залишив двадцять сім франків священикові на похорон, а решту забрав з собою.
Наступного дня я пішов до подружжя Шуке. Вони саме кінчали снідати, сидячи одне проти одного, обоє гладкі й червоні, пихаті й задоволені, від них тхнуло аптечним духом.
Мене запросили сісти й почастували вишнівкою, я випив і розчулено почав розповідати, певний, що вони зараз пустять сльозу.
Зрозумівши, нарешті, що його кохала ця волоцюжка, ця плетільниця солом’яних стільців, це перекотиполе, Шуке аж підстрибнув з обурення, ніби вона кинула тінь на його репутацію, вкрала повагу чесних людей, особисту честь, дорожчу йому за все життя.*
Дружина роздратовано, як і він, повторювала: "Жебрачка! Жебрачка!" — не знаходячи інших слів.
Він підвівся й почав ходити великими кроками позад столу, його аптекарська шапочка зсунулася на одне вухо. Він бурмотів:
— Чи це ж годиться, пане лікарю? Яка жахлива річ для чесної людини! Що робити? О! Якби я знав про це ще за її життя, я прохав би жандармів арештувати її й запроторити до в’язниці. Звідти вона не вийшла б, запевняю вас!
Наслідки мого побожного вчинку мене приголомшили. Я не знав, що робити, що казати. А втім, доручення треба було виконати до кінця. Я сказав:
— Вона заповіла віддати вам свої заощадження — дві тисячі триста франків. Але оскільки моє повідомлення було вам, очевидно, дуже неприємним, то, може, краще віддати ці гроші бідним?
Подружжя глянуло на мене, задубівши з несподіванки.
Я вийняв з кишені мізерні гроші — з усіх країв і всіх номіналів, золото впереміш з мідяками, — й спитав:
— Як ви вирішите?
Перша заговорила пані Шуке:
— Ну, коли це остання воля цієї жінки, то, мені здається, нам важко відмовитись.
Чоловік трохи зніяковіло підтримав:
— Ми могли б за ці гроші купити щось нашим дітям.
Я сухо сказав.
— Воля ваша.
Він відповів:
— То давайте, як вона вам це доручила; ми знайдемо спосіб пустити їх на якесь добре діло.
Я віддав гроші, попрощався й вийшов.
Другого дня Шуке прийшов до мене й гостро сказав:
— Адже вона… ця жінка лишила тут ще й свого возика. Що ви з ним зробите?
— Нічого. Беріть його, коли хочете.
— Гаразд, це мені підходить: я зроблю з нього курінь на своєму городі.
Він збирався йти. Я покликав його:
— Вона лишила ще стару шкапу й двох собак. Може, ви візьмете їх?
Він спинився, вражений.
— Та що ви! Тільки цього ще бракувало! Що мені з ними робити? Розпорядіться ними на свій розсуд.
Він засміявся, далі подав мені руку, і я її потиснув. Що ви хочете? Не можна лікареві з аптекарем в одній окрузі ворогувати.
Я лишив собак у себе… Священик, у якого був великий двір, узяв коняку. З воза Шуке зробив собі курінь, а за гроші купив п’ять облігацій залізниці.
Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.
Лікар замовк.
Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:
— То правда, тільки жінки вміють кохати!