— А в мене день народження!
Дід веде розповідь далі — що той перевіз ненадійний, бо одного разу кінь виплигнув у воду; що тхора можна було б зловити, якби в сусіда руки до того лежали; що Оксана тепер у всіх питає — чи одного хрещеного батька запрошувати на двох близнят, а чи кожній дитині шукати свого хрещеного батька.
— А в мене день народження! — аж кричить Тимко.
Дід, нарешті, відкладає коромисло і дивиться на внука так, ніби вперше бачить. В очах його скресає байдужість, відпливає,— і по сірих озерах пливуть срібними крижинками запитливі розумні іскорки. Тимко радується тим іскоркам, тепер він бере недостругане коромисло, кладе на плече й каже:
— Пішов по воду!
— Ото ще з фанаберіями... — бубонить дід, дибає до господи, а коли повертається, то наказує: — Заплющ очі!
Тимко слухняно заплющує очі.
— А тепер розплющ!
У діда на долоні лежить нічим не примітний скляний плескачик, в якому темніють зерна різнокольорових скалок.
— Одне око замруж і подивись через плескач.
Перед Тимком спалахує ціле багаття різнокольорового вогню: зерна перемістились у плескачеві, тепер вони наче дихають коротенькими синіми, червоними, жовтими, оранжевими, зеленими променями. Він трішки повертає плескач — і кожен той вогник розтроюється: синій сяє червоним, фіолетовим, коричневим листочками, червоний — зеленим, оранжевим, жовтим, а зелений — блакитним, червоним і золотим. Тимко ще ворухнув плескачем — і кольорове багаття перед очима ще раз помінялось, наче змінився навколишній світ, наче він став таким, яким бачився через оце скло.
— Тільки не побий,— порадив на прощання дід,— бо потім ніхто не поскладає.
Тимко до вечора сидів у бур'яні за своєю хатою. Не хотілось ні їсти, ні до товаришів іти. Дивився та й дивився у той плескач. Вогнище світило холодними променями різних скалок, а перевернеш — і вогнище ожило, затремтіло скалками, спалахнуло іншими язичками,— не вгадаєш наперед, якими саме... Проте закортіло показати це диво хлопцям. Так закортіло, що в горлі пересохло.
Помчав на вигін і зустрів рябого. Вже не боявся його, наче той і не драв ніколи ластів'їних гнізд і не видавався страшним.
— Глянь, що маю!
Рябий довго роздивлявся плескача. Його лице аж порожевіло від задоволення, а вуста здригались, ніби він ось-ось мав сказати про своє захоплення. Тимко ж, ковтаючи слова, розповідав, що це дідів гостинець, і яким усе бачиться навкруги, коли довго дивитись: різнобарвним полум'ям, яке кипить і не гасне.
— А що там всередині? — запитав рябий.
— Хіба я знаю? От якби подивитись!
Рябий розмахнувся і стукнув плескачем по каменю. Бризнули скалки. Він зібрав їх докупи, непорозуміло розглядав бите скло.
— Нічого нема,— протяг розчаровано. І, погрозливо зиркнувши на Тимка, щоб той не кричав та не смів нікому про це базікати, подався геть. Ще крикнув:—Завтра зранку воно світитиме.
А Тимко, мало не плачучи, збирав шматки. Складав докупи — та хіба складеш? Уже не було плескача, не було вогню, барви не цвіли, міняючись із однієї квітки на іншу. Може, сьогодні вже смеркло, не вдасться, а завтра... Він аж підскочив раптом. А що... А що, коли купці товченого скла, яке лежить на долоні, сказати... Йому стало гаряче від цієї думки. І невідривно дивлячись на розбитий плескач, промовив:
— А в мене день народження!
Проте скалки не скорились магічній дії сказаного, вони, як раніше, лежали німою неживою купкою. Вже без тієї віри, що перше, повторив:
— А в мене день народження.
І цього разу не змінилось нічого.
Коли Тимко спав, то йому снилося, як півні знову на все село розказують про його усмішку; снились дерева; ота квітка й собака з рогами, яких він зранку намалював пальцем на стіні; снилась подарована вчителем троянда. Тільки скляний плескач не снився. І від того Тимку вві сні було кривдно,— що не побачить більше світ, схожим на різнокольорове багаття.