Настоятель не без гордості показує гостям установи місії — будинок, безоплатно побудований тубільцями Муа, і красиву церкву, споруджену архітекторами з тонганців, які працювали не гірше за своїх французьких побратимів.
Увечері — прогулянка в околицях селища до стародавнього кладовища Туї-Тонга, де надмогильні споруди зі сланцю і корала виконані з чудовим, хоч і примітивним мистецтвом. Друзі відвідали навіть старовинні насадження — цілий гай з меа і баньянів, або гігантських фігів з змієподібними корінням, що переплелось: в окружності таке дерево, що розрослося, буває більше шістдесяти метрів. Фрасколен провів вимір, а потім, записавши цифру в свою книжку, попросив настоятеля завірити її. Спробуйте —но після цього засумніватися в існуванні подібного рослинного феномена!
Потім — добра вечеря і відмінно проведена ніч у найкращих кімнатах місії. На другий день — чудовий сніданок, сердечне прощання з місіонерами і повернення на Стандарт-Айленд якраз тоді, коли годинник на вежі ратуші б’є п’ять. На цей раз трьом екскурсантам не довелося вдаватися до метафоричним перебільшень, переконуючи Себастьєна Цорна, що ця прогулянка назавжди залишиться в їхній пам’яті.
На ранок до Сайреса Бікерстафа з’явився капітан Сароль, і ось з якого приводу.
Деяка кількість малайців — близько ста чоловік — була завербована на Нових Гебридах і привезена на Тонгатабу для розорювання цілини на землях місіонерів. Вербовка ця була необхідна з огляду цілковитої безпечності, скажімо навіть вроджених лінощів, тонганців, що живуть тільки сьогоднішнім днем. Робота ця недавно закінчилася, і малайці чекали тільки нагоди повернутися на свої рідні острова. Чи не дозволить їм губернатор зробити цей переїзд на Стандарт —Айленді? Про це і прийшов клопотати капітан Сароль. Через п’ять-шість тижнів плавучий острів прибуде до Ероманга, і перевезення цих тубільців не надто обтяжить муніципальний бюджет. Було б не великодушно відмовити цим славним хлопцям в такий дріб’язковій послузі. І губернатор дає свій дозвіл, за що отримує виявлення подяки з боку капітана Сароля, а також місіонерів Тонгатабу, для яких ці малайці були завербовані.
Хто б міг запідозрити, що капітан Сароль підбирає таким чином спільників, що ці новогебрідці нададуть йому допомогу, коли прийде час, і що він міг тільки радіти, знайшовши їх в Тонгатабу і оселивши на Стандарт-Айленді?
Це останній день, який мільярдці повинні провести серед островів архіпелагу, бо відплиття призначене на завтра.
Вдень вони можуть ще бути присутнім на одному з тих напівцивільних, напіврелігійних свят, в яких з таким жаром беруть участь тубільці.
Програма свят, до яких тонганці такі ж охочі, як і їх одноплемінники на островах Самоа або на Маркізьких, складається з різноманітних танців. Такого роду видовища викликають в наших парижан найбільшу цікавість, і ось, близько трьох годин дня, вони з’їжджають на берег.
Супроводжує їх пан директор, і на цей раз до них побажав примкнути також і Атаназій Доремюс. Для вчителя грації і хороших манер подібна церемонія —справа дуже підходяща. Себастьєн Цорн теж зважився супроводжувати своїм товаришам. Але його, звичайно, більше цікавить тонганська музика, ніж хореографічні забави населення.
Коли туристи з’явилися на площу, свято було вже в повному розпалі.
Гарбузові пляшки з соком кави, здобутим з коріння перцевого дерева, передаються по колу. Напій цей поглинають сотні танцюристів — чоловіки і жінки, юнаки і дівчата; в останніх волосся кокетливо розпущено по плечах: у такому вигляді дівчата ходять до заміжжя.
Оркестр найпростіший: флейта, що видає гугняві звуки і іменована фангу-фангу, і з дюжину нафа, тобто барабанів, в які б’ють по два рази з проміжками, і навіть в такт, як підмітив Пеншіна.
Зрозуміло, що вихований Атаназій Доремюс не може приховати свого цілковитого презирства до танців, зовсім не схожим на кадрилі, польки, мазурки і вальси французької школи. Він без найменшої ніяковості знизує плечима, на противагу Івернесу, якому ці танці представляються надзвичайно своєрідними.
Це перш за все танці, які виконуються сидячи і складаються тільки з тих чи інших поворотів верхньої частини тіла, пантомімних жестів, розгойдувань тулуба в такт музичному ритму, повільному і сумному, які здійснюють на слухача надзвичайне враження.
Після такого розгойдування наступають танці, які виконують уже стоячи: тонганці й тонганки вкладають в них весь запал свого темпераменту, то супроводжуючи танець плавними рухами рук, то відтворюючи рухами лють воїна, який мчить по стежках війни.
Члени квартету спостерігають це видовище, як артисти, ставлячи собі питання: до чого дійшли б ці тубільці, якби їх збуджувала захоплююча музика паризьких балів?
І тут Пеншіна — тільки йому і могла прийти в голову подібна думка — пропонує своїм товаришам послати в казино за інструментами і пригостити танцівників і танцівниць самими скаженими і бравурними танцювальними мелодіями з репертуару Лакока, Одрана, Оффенбаха.
Пропозиція прийнята, і Калістус Менбар не сумнівається, що враження буде величезне. Через півгодини інструменти доставлені, і бал негайно ж починається.
З надзвичайним подивом, але і з не меншим захопленням дослуховуються тубільці до звуків віолончелі та скрипок, по яким так і літають змички, наповнюючи повітря ультрафранцузькою музикою.
Уявіть собі, вони, ці тубільці, виявляються вельми чутливі до музичних вражень. Адже давно вже доведено, що характерні танці паризьких народних балів виникають інстинктивно, що їм навчаються без всяких викладачів, хоча Атаназій Доремюс і думає інакше. Тонганці й тонганки змагаються в стрибках, плавних похитування, швидких поворотах. І ось Себастьєн Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна переходять до бісівських ритмів "Орфея у пеклі"7.
Тут уже сам пан директор не в силах встояти на місці і приєднується до шаленої кадрилі, що виконується одними кавалерами, а учитель грації і хороших манер закриває обличчя руками, щоб не бачити подібної непристойності. У самий розпал цієї какофонії, бо сюди домішуються також гугняві флейти і дзвінкі барабани, несамовитість танцюристів досягає крайніх меж, і невідомо, до чого б воно ще дійшло, якби не було тут події, яка поклала кінець цієї пекельної хореографії. Один тонганець, високий і сильний чолов’яга, захоплений звуками, які видобуваються віолончелістом зі свого інструменту, кидається на віолончель, вириває її з рук музиканта і тікає з криком: