— Тільки не це! — з жахом мотнувся Вольнер.— Коли дізнаються, що я розповів полковникові, мене однаково уб'ють... Вони все знають...
Вольнер виявляв, несподівано для себе, неабиякий талант актора й дипломата, і першою жертвою цих здатностей стала жандарева дочка.
Він довів своїй жертві, що може врятуватися лише тоді, як знатиме імена всіх непевних людей в окрузі. Це треба зробити тонко й непомітно для папа, бо папа по своїй військовій звичці може зіпсувати справу.
— Ти ж розумієш, моя ластівочко, що ти в оцих рученятах тримаєш моє життя, і ти випустиш його, як тільки хоч натяком скажеш про нашу розмову... Повір, знаючи імена, я сам зроблю так, як найліпше...
Довгий поцілунок припечатав зобов'язатися мовчати...
— В середу приїзди ніби ненароком до нас...
Увечері того ж дня Вольнер, замкнувшись у своїй кімнаті, довго сидів за столом, виводячи олівцем великими літерами:
Вольнер!
П'ять тисяч карбованців ви мусите покласти в ДУ" пло старої верби коло греблі* Гроші на справи революції. В разі невиконання — смерть.
Задоволено подивився на своє писання й усміхнувся. Потім ножицями з клаптика тектури вирізав перехрещені кИнджал і пістоль, намазав атраментом і припечатав на записці.
— Чудесно! — похвалив себе Вольнер.
"Розляпає дурка, буде чим виправдуватись... Документ!"
Розділ дев'ятий
Хведь із самої весни кучерував у Зеленому. Варламен-ко був задоволений з нього, але свої вимоги, про які натякнув у Хведевій хаті, він ще не висував.
Як тільки почали завозити до молотарок хліб, а сіно темно-зеленими слонами маріло коло маєтку в стогах, Йосип Матвійович вирішив, що час настав.
їдучи полем у кабріолеті з Хведем, він почав розмову.
— Ну, Хведоре, треба, щоб ти одну справу втяв... на те тебе й на роботу прийняв, з голоду сім'ю твою витяг...
— Хіба я колись від роботи відмовляюсь? Кажіть, я миттю!..
— Робота, брат, особлива...
— Що загадаєте, зроблю!..
— А скирти в Старостині підпалиш?..
Від несподіванки Хведь оторопів. "Так от що воно!" — промайнуло в його голові, і Хведя охопив жах.
— Чого ж мовчиш? Боїшся?..
— Бо-ю-ся...— видавив з себе Хведь.
— А як боїшся, підеш під три чорти оголодини глитати...— Помовчавши, Варламенко додав: — Завтра запрягай воза й вимітайся з економії!..
Пан сплюнув на межу, а кучер дивився поперед коней кудись удалину. Голова його була порожня, і тільки гостра думка про голод примушувала шукати виходу.
— А як спіймають?.. — прошелестів він сухими губами.
— Уміючи, не спіймають!
Варламенко знав, що вже діло зроблено, Хведь погодиться, бо що він мав робити?
Економ думав: "Піймають Хведя — чорт з ним — сім'ю шДтримаю, коли мовчатиме, а викаже — можна викрутитись: доказів немає... Тим паче що з'ясовується все просто — Хведь злий на Рампа".
Доїжджаючи до Зеленого хутора, Хведь промовив:
— Спалю, бісового цигана, і скирти, і воловні спалю! — У ньому закипіла зненависть до Рампа.
— Отак би й давно!.. А зробимо так, що комар носа не підточе!..
Дома, покликавши Хведя до свого кабінету й замкнувши двері, Йосип Матвійович показував свою вигадку. Паперовий коробочок з недопалком усередині, а навколо недопалка дрібно нарізаний папір. Постав коробочок під скирту, запали свічку, зачини коробочок, притруси його сіном. Сам можеш не поспішаючи втекти — недопалок догорить до різаного паперу й огонь зробить своє діло.
Хведь дивувався вигадці.
— Це можна одразу під кілька скирт підкласти?
— Хоч під сотню, і головне — сам встигнеш втекти... На самоті Варламенко думав: "Чортового батька будеш
довіреним, як усе погорить... Графиня за хвіст та на сонце..."
Розділ десятий
Вольнер "ненароком" заскочив у Домашів. Ніна зустріла його зніяковівши й повела до вітальні.
— Склянку чаю хочете, пане Вольнере! — звернулася вона до нього в тоні ввічливої господині.
— Не відмовлюсь...— промовив Вольнер. Спочатку йому здалося, що Ніна важить на якогось стороннього слухача, але швидко він переконався, що в суміжних кімнатах не було нікого. Ніяковий вигляд Ніни в час зустрічі стурбував його.
За чаєм Вольнер спитав:
— Чого це ти не така, як завше? — і погладив їй руку. Ніна висмикнула руку, якось нервово, ніби гидуючи, на віях заблищали сльози, і вона заридала, схилившись на стіл.
Вольнер підсунувся ближче і обняв її за стан. Ніна одкинула його руку.
— Я нічого не розумію!..— приглушено промовив Вольнер і, запаливши цигарку, сів у крісло, чекаючи на відповідь.
Насувались вечірні присмерки. Вольнер запізнився виїхати з маєтку, але виїхати треба було. Товариші сьогодні очікуватимуть його в балці, і він мусить сьогодні ж передати їм відомості, добуті у жандаревої доньки.
Настрій у Старостині останнім часом був напружений, бо багатьом поденним заплатили на гривеник менше, ніж були загадали. Це піднесло войовничий настрій селянської молоді, й можна було сподіватися вибуху. А коли б що сталося, в першу чергу жандарі накрили б підозрілий елемент із заводу.
"А вже мені не викрутитись!" — казав Яровий.
Тепер, сидячи на квартирі жандарського полковника, Вольнер глянув на годинника й побачив, що вже початок десятої, а з одинадцятої його чекатимуть у балці товариші.
— Я, нарешті, вимагаю відповіді! — промовив Вольнер після короткої мовчанки.
Ніна витерла сльози й підійшла до столу.
— Ви, пане, вели нечесну гру... Ви дурили мене і всіх навколо себе... Але знайте, я довідалась, що ви самозванець... Папа все знає про вас, і сьогодні ви будете заарештовані!..
Вольнер спочатку сторопів, але, змобілізувавши всю рівновагу, з недбалим виглядом слухав Ніну.
— Так ваш папа поїхав мене заарештовувати? — запитав він, коли замовкла Ніна. Він і сам од служниць довідався, що полковник кудись поїхав.
— Так, але... ви будете заарештовані тут... я не подарую вам...
Вольнер зміркував, що заарештувати його дійсно можуть тут. Адже ж при квартирі полковника завжди вартує два озброєних жандарі. Очевидно, що, "заливаючи" про кохання, справі не допоможеш. Треба братись до рішучих заходів.
Вольнер намацав у кишені браунінга і, нахилившись до Ніни, пошепки промовив:
— Відповідайте на всі мої запитання. Коли покличете кого, я уб'ю вас на місці й утечу через веранду.— Вольнер поклав руку з браунінгом на стіл.