"Я йшов голодний, і, розумієш, на третій день серце почало підводити... Ну от, повзу я стрімчаком понад самою прірвою, пробираю в снігу ямки, щоб спертися кулаками, — і раптом серце моє закапризувало. То замре, то знову б'ється. Тільки невпевнено, безладно. Почуваю: якщо воно затримається на мить довше — я зірвуся. Застигаю на місці, прислухаюсь: як воно там, усередині? Ніколи — ти чуєш?— ніколи в літаку я так не прислухався до мотора, як у ці хвилини — до власного серця, бо все залежало від нього.
Я казав йому: ну-бо ще трошки! Постарайся ще... Серце було добре. Воно нерішуче завмирало, а тоді знову починало працювати. І так щоразу. Коли б ти знав, як я ним пишався!"
Ти важко дихав, лежачи в кімнаті там, у Мендосі, і зрештою засинав. А я сидів біля твого ліжка і думав: якщо Гійоме говорять про його мужність, він тільки знизує плечима. Але й вихваляти його скромність було б нечесно. Він стоїть далеко вище від тієї звичайної чесноти. І якщо він знизує плечима, то це від життєвої мудрості. Він знає — той хто попав у катастрофу, вже не боїться. Лякає тільки невідоме. А для людини, яка стояла віч-на-віч з ним, це вже не є невідоме. Особливо, якщо дивишся на нього отак спокійно і серйозно.
Та головне його достоїнство не в цьому. Його велич — в усвідомленні відповідальності. Відповідальності за себе самого, за пошту, за товаришів, що чекають на нього. У його руках їхнє горе або їхня радість. Він несе відповідальність за все нове, що створюється там, унизу, серед живих, він повинен брати участь у тому творенні. На ньому почасти лежить відповідальність за долю всього людства, бо вона залежить і від його праці.
Він із тих людей широкої натури, що схожі на розлогі дерева, які щедро дають затінок під своїми вітами. Бути людиною — це якраз і означає відповідати за все. Горіти з сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що кладучи свій камінь, ти помагаєш будувати світ.
І такиз людей прирівнюють до тореадорів чи картярів. Вихваляють їхню зневагу до смерті. А мені смішно, коли я чую про зневагу до смерті. Якщо коріння тієї зневаги не в усвідомленій відповідальності, то вона є тільки ознакою духовної убогості або надмірної молодості. Я пригадую одного юного самогубця. Не знаю вже, яка любовна невдача штовхнула його старанно всадити собі кулю в серце. Не знаю, якій літературній спокусі він піддався, вдягаючи перед цим білі рукавички, але пам'ятаю, що в цьому жалюгідному показному жесті я відчув не шляхетність а убозтво. Виходить, за милим обличчям, під людським черепом у нього нічого не було, нічогісінько. Хіба що образ дурненького дівчиська, схожого на багатьох інших.
Цей безглуздий кінець нагадав мені іншу, справді людську смерть. То був садівник, він казав мені:
"Знаєте... іноді, бувало, копаю заступом землю, а сам обливаюся потом... Ревматизм крутить ноги, і я просто кляну цю каторгу. А ось тепер я так хотів би копатись і копатись в землі. Це так гарно! Почуваєш себе таким вільним! І потім, хто ж обрізатиме мої дерева?"
Він залишав по собі оброблену землю. Він залишав оброблену планету. Любов зв'язувала його з усією землею і з усіма деревами землі. Ось хто був її великодушним, щедрим господарем! Ось хто, як і Гійоме, був істинно мужньою людиною, бо в ім'я Творення він боровся зі смертю.
ІІІ
ЛІТАК
То нічого, Гійоме, що ти день і ніч повинен стежити за приладами, вирівнювати за гіроскопами літак, прислухатися до дихання моторів, спиратись на п'ятнадцять тонн металу: завдання, що постають перед тобою, це, зрештою завдання вселюдські, і ось ти вже прирівнюєшся своєю шляхетністю до горянина. Мов сущий поет, ти вмієш насолоджуватися ранковою зорею. Як часто у безодні важких ночей ти жадав, щоб там, далеко на сході, появився над чорною землею цей блідий спалах, прорізався перший промінь. Іноді те чарівне джерело, яке повільно розтікалося перед тобою, повертало тебе до життя, коли ти вже ждав смерті.
Ти звик користуватися складними інструментами, але не став од того черствим техніком. Мені здається, ті, кого надто жахає наш технічний прогрес, не помічають різниці між метою і засобом. Справді, людина, яка прагне лише матеріального добробуту, пожинає не ті плоди, заради яких варто жити. Але ж машина — не мета. Літак — не мета, це знаряддя. Таке саме знаряддя, як плуг.
Ми вважаємо, ніби машина нівечить людину, але, можливо, це тільки здається, бо життя змінюється так стрімко, що ми не встигаємо оцінити ті зміни. Що таке сто років історії машини порівняно з двома тисячами років історії людини? Ми насилу звикаємо до пейзажу з шахтами і електростанціями. Ми ледве обживаємо цей новий дім, якого навіть ще не добудували. Навколо нас все так швидко змінилося: людські стосунки, умови праці, звичаї. Сам наш внутрішній світ зрушено до найбільших глибин. У нас лишилася слова — розлука, відсутність, відстань, повернення, але зміст їх став інший. Щоб осягнути світ сьогоденний ми вдаємося до словника, складеному у світі вчорашньому. І нам здається, що колись життя більш відповідало нашій природі, але це тільки здається, тому що воно більше відповідає нашій мові.
Кожний крок на шляху прогресу віддаляв нас од звичок, яких ми ледве набули, і ось ми — справжні вигнанці, котрі іще не створили собі вітчизни.
Всі ми — молоді дикуни, яких іще захоплюють нові іграшки. В наших авіаційних рекордах немає іншого сенсу. Ось він піднявся найвище й летить швидше за всіх. Ми забуваємо, заради чого посилали його в політ. Самі ті гони на деякий час ніби затуляють собою мету їх. І так буває завжди. Солдат, який підкорює землі для імперії, бачить сенс життя в завоюванні. Він зневажає колоніста. Але ж хіба не задля того він воював, щоб на підкорених землях оселився колоніст? Захоплені своїми успіхами, ми служили людям — прокладали залізниці, будували заводи, бурили нафтові свердловини. І трохи забули, що все це ми й робимо саме для того, щоб служить людям. В період завоювань ми жили мораллю солдатів. Але тепер треба заселяти землю. Треба вдихнути життя в цей новий дім, який ще не має свого обличчя. Для одного істина була в тому, щоб будувати, для іншого — щоб обживати.