Наш дім, безперечно, помалу стане справжнім людським домом. Навіть машина, чимраз досконаліша, стає дедалі непомітнішою порівняно з тією роботою, яку вона виконує. Здається, що всі конструкторські зусилля людини, всі її розрахунки, всі безсонні ночі над кресленнями завершуються тільки в тій простоті, яку ми бачимо, що потрібен був досвід багатьох поколінь, аби колона, кіль корабля чи фюзеляж літака поволі ставали стрункіші й довершеніші, доки їм не надали первісної чистоти і плавності ліній грудей чи плеча. Робота інженерів, креслярів, конструкторів, здається, тільки на те і спрямована, щоб вирівнювати і згладжувати, аби полегшити механізм кріплення, урівноважити крило так, щоб його вже й не помічати, ніби то вже не крило, припасоване до фюзеляжа, а якась природна викінченість форм, таємничо гармонійна й цілісна єдність, у якій багато спільного з поезією. Мабуть, довершеності досягають не тоді, коли більше нічого додати, а коли вже нема чого відняти. На межі свого розвитку машина ніби перестає бути машиною.
Отож винахід, який сягає досконалості, це вже майже не винахід. Як ото знаряддя праці, помалу втрачаючи видимі ознаки механізму, стає витвором природи, мов рінь, шліфована морем, так і машина прекрасна тим, що користуючись нею, поступово забуваєш про неї.
Раніше ми ставилися до неї, як до складного заводу. А сьогодні вже забуваємо, що в моторі обертається. Зрештою, він має своє призначення, в ньому щось повинно обертатись, як серце повинно битися, а ми ж не прислухаємось до биття свого серця. Знаряддя більше не поглинає всієї нашої уваги. За допомогою знаряддя, через нього, ми знову відкриваючи для себе споконвічну природу, таку близьку садівникам, мореплавцям і поетам.
Вода і повітря — от з чим стикається льотчик. Коли вже запущено мотор, коли гідроплан уже поре морську поверхню, його кабіна озивається на удари хвиль, неначе б'ють у гонг, і пілот по тремтінню свого тіла може визначити, що відбувається. Він відчуває, як з кожною секундою машина розвиває швидкість і потужність. Він відчуває, як у цій п'ятнадцятитонній споруді достигає сила, що дасть їй можливість злетіти. Пілот стискає штурвал, і та сила, мов якийсь дар, поволі переходить у його руки. Він сприймає цей дар, і металеві важелі слухняно передають його могутність. Нарешті вона досягла потрібної межі, і тоді легким, ледь помітним рухом, ніби зриваючи достиглий плід, пілот піднімає літак над водою і виводить його в повітря.
IV
ЛІТАК І ПЛАНЕТА
Звісно, літак — машина, але яке ж це знаряддя пізнання! Це ж він нам відкрив справжнє обличчя землі. Адже дороги протягом довгих століть вводили нас в оману. Ми були схожі на ту царицю, що забажала поїхати до своїх підданих і дізнатись, чи вдоволені вони її правлінням. Щоб замилити їй очі, придворні розставили по дорозі декорації, які показували щасливе життя, і найняли статистів, аби танцювали там. Крім цієї тоненької ниточки, цариця так нічого й не побачила у своїх володіннях і не дізналась, що на широких просторах країни люди, помираючи з голоду, проклинаючи її.
Отож ми брели по звивистих дорогах. Вони обминають неродючі землі, скелі та піски і, слугуючи людині, в'юняться від джерела до джерела. Вони ведуть селянина від стодоли до ланів, де колосяться хліба, вони біля хлівів беруть худобу, яка ще й не прочумалась, і вдосвіта доставляють її в люцерну. Вони з'єднують село з селом, бо люди одного села часто одружуються з сусідами. Коли ж яка дорога й наважиться перетнути пустелю, то вона десятки разів повертатиме від оази до оази, щоб трошки звеселитися.
Оті повороти, мов солодка ілюзія, спантеличували нас, бо по дорозі все були добре зрошені землі, рясні сади, соковиті луки, і ми довго бачили свою тюрму, мов барвисту картину. Ми вірили, що наша планета — волога й м'яка.
Але згодом наш зір став гострішим і ми зробили гірке відкриття. Літак навчив нас рухатись по прямій. Щойно піднявшись в повітря, ми залишаємо дороги, що завертають то на водопій, то до стійла, або звиваються від міста до міста. Віднині ми вільні, вирвалися з милого нам рабства, нам уже не потрібні джерела, і ми беремо курс до віддаленої мети. Тільки тепер, з висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу нашої землі — фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, неначе мох серед руїн, розцвітає життя.
І ось ми стаємо фізиками, біологами, досліджуємо сходи цивілізації — вони прикрашають собою долини й іноді, якимось чудом, буйно ростуть мов пишні парки в благодатному кліматі. Ми оцінюємо людину по її місцю у всесвіті, дивлячись в ілюмінатор, як у мікроскоп. Ми наново перечитуємо свою історію.
2
Пілот, який держить курс до Магеланової протоки, трохи на південь від Ріо-Гальєгос, пролітає над потоком давно застиглої лави. Це громаддя двадцятиметровою товщею тисне на рівнину. Далі — другий такий потік, третій, а тоді починаються бугри, пагорки заввишки десь двісті метрів, і на кожному зяє кратер. Наче жерла гаубиць, розставлених на рівнині, — зовсім не схожі на гордий Везувій.
Тепер же тут — спокій і тиша. Це так незвичайно, так чудно в тому місці, де колись тисячі вулканів перекликались гуркотом своїх велетенських підземних органів. А тепер летиш над німою пустелею, оповитою чорними льодовиками.
Але далі вулкани — давніші, ніж ті, перші, вже золотяться острівцями трав. Часом у кратері росте дерево, мов квітка у старому вазоні. У відблисках заходу рівнина видається пишною, мов парк з дбайливо підстриженими газонами, і трохи стовбурчиться тільки довкіл величезних роззявлених пащ. Утікає заєць, злітає пташка... Життя заволоділо новою планетою, цим небесним тілом, на яке попав добрий шматок земної маси.
Нарешті десь перед Пунта-Аренасом останні кратери зникають. Зелень вкриває пагорби вулканів, вони тут спокійні і плавні. Кожну щілину ніби затягує м'яка тканина. Поверхня землі рівна, схили похилі і вже забуваєш про походження їх. Зелені луки стирають з пагорбів їх похмурі риси.
І ось найпівденніше в світі місто, яке виникло завдяки випадковій купці грязі, між первісною лавою і південними льодами. Біля цих чорних потоків особливо гостро відчуваєш, яке то чудо — людина. Дивний збіг! Не знати як і чому цей мандрівник зайшов у сади, які вже виросли й розквітли, у сади, придатні для життя тільки на такий короткий час — одну геологічну епоху, один благословенний день серед нескінченних буднів.