Але коли перші півні кричали, всі вішальники ішли у свої гроби і не спішили, неначе ченці ідучи з похорону. Вони мали зійти в землю до других півнів. Але траплялося, що деякі з них за такий час не встигали дійти до своїх гробів, тоді вони перебували до другої ночі у тих пустках, що траплялися на дорозі. Але, коли якісь уже лягали в гріб під голосний крик других півнів і не встигали мотузки втягти з собою, то тоді її кінець на поверхні землі лежав до другої ночі. І люди бачили нераз такі випадки і хрестилися, і плювали тричі на мотузки, і одходили мерщій із того місця. А хто торкався, то такого трусила пропасниця цілий тиждень.
І Нерадько, підходячи до Шиянового хутора, думав собі: ну, що як уже заспівали другі півні і він застане у пустці якогось вішальника, що чорнотою похожий на того, про якого розказував дід Гатаяшка. У голові в нього не було ніякої віри до таких побрехеньок, але чуття його било тривогу і це юно змусило хлопця згадати і про вішальників, і поставити собі таке питання про них.
Підходячи до хутора, Нерадько помітив біля найкрайнішої вишні від поля якусь купку, що була зверху біла і освітлена місяцем. І в нього мигнуло в голові, що то забута ганчірка з білої сорочки на кущі. Але він зараз же відчув у колінах слабість і незрозумілий тягар у серці. В його уяві заворушилися вішальники. А щоб їх звідти вигнати, він вслух проказав те, що до них не стосувалося:
— Боже, яке то тяжке безталання! Для того, щоб переночувати було, загинула ціла родина, а за те, що в тітки Лепестини він спасався, то юна мусить тепер у серці мати незаслужену тяжку образу! — І він застогнав ще гірше, як від нападу лютого зубного болю: "У-у-у!"
І саме в цей час купка під вишенькою враз стала вищою. Нерадько зупинився. Те місце, що підвелося вгору, окреслювало голову людської істоти. Невже це той вішальник, який не потовпився у пустці? І відчув він справжній страх, але втікати вже було пізно, бо маленька постать, похожа на людську, ворушачись під вишнею, дивилася на нього здивовано і здавалося теж трохи злякано. Нерадько підійшов до неї. І справді, на картоплянім бадиллі сиділа дівчинка років семи у білій сорочечці і темній спідничці. Голова була не запнута і косенята на потилиці закручені. А що найдивовижніше було, то це те, що з правого боку у неї лежав і блищав проти місяця великий ніж, колодач. Нерадько сказав:
— Добрий вечір, дівчинко!
— Добрий вецір,— відповіла вона таким голосом, який свідчив про довгий, недавній плач.
— Що ти тут вночі робиш сама?
— Ніцого.
— Але чого ж ти тут?
— До тітки Мархви приїхав той, що застрелив батька. І тітка пряжуть йому сало... А він каже, що сало любить тільки з хроном... І мене тітка послали вкопати хрону. А я не знаю, де його шукати.
— А хіба у цій хаті хто живе, хіба хата не пуста?
— Та я ж кажу, що тут тітка Мархва живуть і я з нею. Уже два дні ми тут сидимо.
У Нерадька скаламутилася свідомість. Що робити? Він упізнав дівчинку, це була Шиянова Ніна. І трохи перегодя після мовчання, що виникло з хвилинною безпорадністю, він її знов спитав:
— Чи ти мене впізнала, Ніно?
— Впізнала,— була дитяча відповідь.
— Нінко, посидь же тут трошечки, а я зараз вернуся і тобі допоможу шукати хрону... Посидиш?
— Посидю,— розпачливо безнадійним голосом запевнила Ніна. І Нерадько, зігнувшись, швиденько пішов поміж вишнями до хати. А через те, що було багато опалого листя з вишень, то він вибирав лисі місця для ніг, щоб не шелестіло. Крім того силкувався ставати тільки навшпиньки. У хаті вікна з фронту були позавішувані ряднами. Всередину заглянути не можна було. Він пішов до причілкового вікна. Воно було до вулиці, на якій стояло легкове авто. Нерадько придивився: шофера не було. Він знов повернув до вікна, яке було завішене хусткою, але з лівого боку внизу залишилася невеличка щілина. Ввесь Причілок був у густій тіні і од двох вишень, що були перед вікном, і від того, що сюди місяць якраз не світив.
І Нерадько припав до вікна. Справді, Мархва пекла у печі млинці. Їх уже було повно в мисці, на припічку, а на карнизі комина над лежанкою горів каганець із бляшанки і освітлював не дуже виразно коло столу чоловіка у військовій гімнастьорці. Придивився... Справді це був комісар, ніби аж розкошуючи в чеканні. Збоку вікна над тією лавою, на якій спав Нерадько з Кобзарем у головах, висів Тюринів мундир, а на ньому картуз форми Гепеви. Нерадькові перехопила горло чуттєва спазма жаху, коли він згадав обставини, за яких він збувся "Кобзаря".
На столі перед комісаром було півмиски пряженого сала, а коло миски стояла закубрена пляшка з жовтим ярликом і червонуватою рідиною. Нерадько' силкувався доглянути, чи в хаті немає шофера. І коли переконався, що немає, став прислухатися до розмов. Але після деякого часу слухання рішив, що в хаті дія одбувається мовчки. Комісар, на ріжку стола сидячи і ледве помітно усміхаючись, дивився собі на пальці лівої руки, а Мархва тільки в сорочці та в спідниці пекла млинці, не зважаючи на гостя. Коса в неї лягала через усю спину і звисала через крижі до колін. І разок намиста висів із шиї, одсвічуючи червоний блиск вогню із печі. Вона була схилена під комин. Нерадькові запекло в душу. І дика хвиля ненависти хлюпнула з грудей у голову:
То це у їх злагода? А він же про Мархву не раз згадував у тітки Лепестини, але тримався так, неначе він давно вже за неї забув і забув свій арешт. Ні, він її ніколи не згадував. Він її тільки носив у своєму єстві, немов якусь заразу в своїй крові, яка мала через певний період виявитися. І ось тепер, оце біля вікна ця зараза виявилася. Так, тільки її, тільки цю дівчину він хотів мати своєю. А тепер, як вона його не буде, то не буде ж вона в обіймах і цього нахрапного бандита!
"Боже, і що то за серце у тих людей: аби тільки лишитися живою або живим, то вони забувають найбільші душогубства, вчинені над рідними, над знайомими і над всіма односельцями. Ні, голуб’ята, годі. І я жити не буду, але й вам укорочу віку",— вирвалося у нього крізь зуби сичання. І швидко звівшись із своєї вистаті і глянувши на автомобіль, криво усміхнувся і котячим скоком рушив затінками до Ніни. Дівчина сиділа на бадиллі так, як і сиділа, неначе непорушний маленький факір.