— Ви чули?
Нерадько відповів:
— Чув.
— Ну, то не барітесь тут ні хвилинки. Комсомолець куняє коло вогню, а міліції ще не чути щоб верталася. Біжіть просто на кукурудзище".
І пішов з соломою крекчучи та шелестячи. І коли Нерадько почув, що і цей оберемок соломи укинуто в вогнище, швиденько згріб своє в головах... Але знов поклав і витяг із-під себе свитку і надів, а вже потім ухопив те, що було в головах, і виліз із соломи.
Вогнище горіло по той бік будки. А по цей бік була страшно густа аж чорна нічна тінь. Увесь верх будки, що йшов рубцем від одного краю даху до другого, був червоний від полум’я, неначе Жар. А проз його до неба бухкало полум’я з диму і страшно било сяйвом у той бік, куди поїхала міліція. Нерадько відчув небезпеку. Вся околиця йому про це свідчила, неначе якась незвичайна сторінка казкової драми. І хлопець рушив до вибалку, аби вже потім бігти до кукурудзища. Він спотикався і дивувався, що дід Гатаяшка так хазяйновито і розумно влаштував йому втечу. Але ці думки скоріше були для заспокоєння надто збуджених почуттів.
Нарешті він опинився на ріллі, яка була перед кукурудзищем. І зараз же сів, бо аж тепер опам’ятався, що босий і під пахвою несе і черевики, і бриль, і пояс до свитки.
Він швиденько надів черевики і бриль, і вже на ходу підперезався. Але не встиг він і дихнути полегшено, як у його серце тьохнуло від страшної, раптової несподіванки. Нижче кукурудзища, через ріллю, просто йому напереріз замаячили у тьмі два верховці. Нерадько оглянувся. Коло будки світло било уже тільки від солом’яного жару. І він мерщій упав у ту борозну, що перед ним окреслювалася, і почав швиденько повзти до межі, по якій він щодня або ходив до тракторів, або водив їх до гінок на оранку. І повз напевно хвилин із п’ять, а далі вже не можна було, бо верхівці, зупинивши коні недалеко від того місця, де він вперше ліг в борозну, оглядали місцевість. Нарешті один озвався:
— То вам здавалося. Не може бути, щоб тут тинялася якась людина. Він якщо не коло будки, десь у соломі, то напевно тут від нього і смуги не лишилося...
— Та що ви мені говорите,— озвався другий роздратований і хрипкий голос.— Я дуже добре помітив, що якраз тут на горбику сидів хтось і встав, і чорт його знає, де дівся... Ану, проїдьмо кіньми ще трохи вбік. Я певний, що він, упавши тут десь, у борозну, поліз не до межі, а в середину ріллі. Або може залягла десь собача душа близько...
— Їдьмо. Але ми тільки час гаємо. Краще б коло будки його пошукати... Я тому червоноштанькові не вірю...
І розсерджений хрипкий голос знов став щось говорити, та рух копит по ріллі заглушив слова.
Нерадько підвів голову. Верхівців уже не видно було в темряві і було дуже пізно, коли вважати на небесні зірки, між якими навіть найменша дуже яскраво світила. Але Нерадько боявся, що швидко зійде місяць і тоді він змушений буде прикипіти в ріллі до самого ранку. А вранці може статися таке, що...І він здригув і почав знов з усієї сили повзти до межі Осі і межа. Хлопець сів і пильно оглянув навколо себе нічний краєвид, наскільки дозволяли йому молоді очі. У темряві на всі боки було тихо. Він вирішив ще трохи почекати. І саме в цей момент почулося від будки іржання коня, а йому обізвався кінь із поля далеко в той бік, де мав бути хутір тітки Лепестини. У нього були так напружені нерви, що реальність для нього була на межі з фантомами уроєння. І через те у нього після іржання все єство зупинилося, чекаючи із степу такого саме голосу, який і дідові Гатаяшці одповів теж після ржання:
"Маєш ти щастя, що вдався нелякливий!" — Але почекавши якусь мить він тільки почув, як шуміла кров у його жилах.
І схопився втікач, і почав спочатку підбігцем іти, а далі вже й бігти скільки сили було у протилежний бік від кінських перегуків.
За якийсь час йому стало душно. Він зупинився і прислухався Було тихо. Куди ж його йти? Та і в якій віл місцевості зараз? І що це за могила?
І нарешті він упізнав, що це та могила, яка стоїть недалеко від роздоріжжя шляхів: Рохмистрівського, Смілянського, Балаклейського і Попівського. Він забув за втому. Його охопила тривога, що він і досі блукає у моторошному колі свого нещастя. Це ж він у тому місці, де починається протилежний кінець Полівки. Тут же недалеко і Шиянів двір. Ой горе, що ж його робити? Он вже місяць почав витикатися. Та чи то ж місяць? Чи не кільце від ярма? Аж тепер міліція може помітити. У них же там і біноклі, і всякі штуки, щоб людей ловити!
І він згадав, як тітка Лепестина одного разу говорила, що Шиянівська хата після смерті хазяїнів пустує. І Нерадько швиденько рушив по свіжо засіяному полі до знайомого дворища: там можна перебути шматок місячної ночі і завтрашній день, а потім, як настане друга ніч, тікати далі на захід.
На межі свиснув ховрашок. Нерадько здригнув і вп’явся очима перед собою у світлу половину осінньої ночі. Виднілися дерева хутора, залиті місячним сяйвом. Ото ж і єсть Шиянове дворище.
Боже, врятуй людське серце, змучене лихом та безпритульністю!
Глава дев’ятнадцята. Страшна межа найвищої людської любови
На небо вийшов молодик і сьогодні сяяв урочисто, аж перед селом та хуторами все поле світилося місячним світлом. Але ярки та вибалки були осяяні яскравіше від поля через те, що сяйво місяця спливало з горбів у низини так само, як і вода після дощу. І хутір Шиянів, і церква коло нього над кладовищем світилася, неначе купи місячного світла, через ті саме причини, через які після дощу у садках найбільше залишається роси, а на облупаних будівлях ще довго не вивітрюються маленькі калюжки води, що затримуються у всяких виломах і виломах стін.
На церкві видно було навіть глиняник на залізнім пруті. Він оддалеки білів так, неначе там якимсь чином опинилася прив’язана велика в’язка білої вати.
Нерадькові в душі було неспокійно. Він знав nie з того часу, як був пастушком, розповідь про те, що якраз у облупані та залишені церкви сходяться вночі вішальники у тій самій одежі, в якій були, коли вішалися, та ще й з мотузком па шиї. Тільки північ наставала, вони вже були в церкві і сідали посеред неї і сидячи плакали до перших півнів. І всі вони були чорні і не бувало так, щоб зібрані сідали на крилосі або у вівтарі, бо між ними рідко були попи або дяки. А коли траплялися попи, то сідали з мотузками на шиї перед вівтарем. І сиділи вони в таких вистатях, в яких сидять турки на молитві. І всі плакали мовчки і без розмов, що вони в Бога останні і мають право входити тільки в ту церкву, що нагло покинута вірними.