"Шофере, дайте задній ход до шляху"... Із кабінки почулося шарудіння, а потім кашель і нарешті авто рушило по межі споришем, мокрим від передранкової роси. Машина, вийшовши на шлях, справилася на Балаклею і стала. Міліцай притуливши праву руку до рота, почав напівголосно гукати: — "Кирченко, Кирченко!.. От натура стареча, видно таки заснув. І їдь з такими ловити бандитський елемент. Спить, як зарізана, іродова кров"! Тай взяв рушницю, і притуливши приклад до грудей, а ствол трохи піднявши над автом, вистрелив. Із вівса вилетіла луна, єдиний птах цієї ночі, який мав у крилах таку швидкість, як далекі сполохи блискавки. І обрій галаснув на ввесь степ широкими перлинами такого гуку, неначе лет великої падучої зірки. І саме під цей гук із вівса вискочив і Кирченко. Він тримав у лівій руці рушницю, а правою протирав очі і силкувався щось казати, але в нього виходило із уст щось похоже на "ур..." і на "мир..." і більше нічого. І чорний його товариш не дав тим диким звукам оформитися в якесь слово, проговоривши розгнівано: "Про сон хочете говорити, годі, наслухався вже. Затуліть рота та сідайте там швидше. Шофери, рушайте помалу"... І авто рушило на Балаклею.
* * *
Небо вже добре рожевіло на сході, але сонце ще не сходило. І всі ташлицькі луки сивіли від роси та туману. Над ними недалеко в полі, під самим селом, стояв хутір, на диво ще не зруйнований: криниця в дворі, хатка і повітка, а за хатою широкий горб з трьома полукіпками жита, і тополя між ними над садком і всім подвір’ям. А внизу коло воріт у двір друга тополя торкалася ранішнього леготу то одним боком височини, то другим. І по ній проходив дзенькіт руху то в тій купці листя, то в іншій. Обидві вони рожевіли так само, як і схід.
Але радісний блиск лугових вод вирізняв обидві тополі на тлі поля, неначе невидані своєю величиною і красою дві свічки. Або швидше два дивовижні пломені тих свічок, які були закопані в землю, аж по запалені ґноти.
І ось до цього хутора і приїхав однокінним візком чоловік, і коло воріт спинив коняку. Зліз із юза та відчинивши двір, в’їхав туди. І, покинувши коло повітки віз і коня нерозпряженого, підійшов до хати і постукав у вікно. Із хати зараз же вийшла жінка, років 45, яка впізнавши гостя і не привітавшись з ним, спиталася: "Що це вас так рано принесло"?
— "Оказія. Відчиніть, будь ласка, повітку, та поможіть мені туди занести людину... Я об’їздив цю ніч жнива і той хліб, що ще на стеблі, і найшов он того чоловіка. В його прострелене плече. І ви вже його прийміть, будь ласка, і положіть у сховище, щоб сторонні люди не дізналися, аж поки не вичуняє. А я буду вряди-годи навідуватись Шкода людини. Чи він бандит, чи так якийсь дурень, що підліз під рушничний постріл, а все-таки жаль, треба врятувати"...
Жінка, призвичаєна до всяких несподіванок совєтської дійсності, сказала:
"Бачу, що треба, нічого робити, ходім зі мною і я покажу, куди можна положити. Тільки ж хто його буде доглядати"?
— Тітко Лепестино, доглядайте ви, бо коли одмовитесь, то зразу можна сказати, що цьому парубкові треба співати "Вічну пам’ять". Врятуйте його, це дурно не буде. Тільки так кажу, обходьтеся, щоб ніхто не знав. І їсти носитимете самі, і все робитимете там, що треба. І якщо він не пропаде за ті перші дні, то і йому скажіте, щоб голосно не стогнав. І щоб знав, що він у небезпеці І якщо помре, мене сповістіте, то я вже знатиму, що зробити.
— Ну, добре,— жінка одповіла.— Нехай буде й так, ходім... І то, бідна моя головонька, коли свого лиха є досить, то на тобі ще й чужого,— бідкалася вона, одкриваючи двері повітки тим ключем, який у неї був. прип’ятий до пояса. Увійшли в повітку. З правого боку лежала купа порізаних верб, а з лівого возик на двох колесах, діжки і купа дощок у кутку, а над ними на горищі повно було сіна і драбина до його приставлена.
Ось вони і внесли раненого чоловіка в повітку, і виперли його на драбині аж у сіно, на горище. Сіно було сухе, торішнє і запахуще. Чоловік стогнав і щось говорив, але так знесилено, що трудно було розібрати. Тітка Лепестина, вмостивши його там у сіні, злізла додолу і драбину поставила в кутку до дощок і обізвалася:
— Ну, добре, їдьте собі з Богом, вночі приїдьте і я скажу, в якому він стані. А чи можна фельдшера покликати?
— Ні, краще вже якби стареньку бабу, що вміє ходити коло хворих. Та глядіть, щоб він з гарячки не впав додолу, тоді якраз врятуємо...
— Про це вже ви не клопочіться,— одповіла тітка Лепестина.— Я знаю, як людей доглядати, хоч свого чоловіка і не врятувала.
— Ну, дякую дуже, дуже... Бувайте здорові...
І гість вийшов із повітки та підійшов до візка і, здивовано подивившись на солому, вигукнув, аж неначе злякано:
"Боже, як багато крові вибігло"... І прогорнувши руками солому, сказав уже тривожно:
"Їй Богу, аж до дна промокла солома"!
І зараз же старанно вибрав замазану кров’ю солому і викинув додолу, звелівши:
"Тітко Лепестино, зараз же візьміть ту солому і вкиньте в піч, нехай згорить, як топитимете вранці". І скрутнями соломи, витерши у візку дно, застелив візок знов, сів і гукнувши: "Ну то дай Боже вам добра та доброго здоров’я, моя тіточко"! — виїхав з двору. А жінка мовчки очима вирядивши його і вже, коли він був далеко, вимовила:
"Дай Боже добра... Добре добро? Сам підстрелить і сам тепер не хоче турбуватися, запріг дурну. Знає, що нікому не скажу, що і води нагрію, і рану обмию, і старою чистою сорочкою обів’ю. Добре добро, бодай моїм ворогам такого добра. А якби я спробувала одмовитися, то зараз би і двір спалив... І якби у район сказала, то мене першу і посадили б. Бо вже начальство вбиває людей, неначе колись було жидів, або тепер собак, нікого не боїться... Дивуюся тільки, чого він просить, щоб усе було затаєне, і чого він упадає коло людського горя так, неначе в добру давнину"?
І зітхнувши швиденько підібрала криваві скрутні соломи і пішла з ними в повітку. А тим часом за садком сонце з-за верби бризнуло промінням тополі в листя і пронизало її, неначе маленьку хмарку, тихими смугами золотого дощу. І кожний, вглядівши її з лугів, не втримався б і вимовив би: "Слава тобі, Господи, і сьогодні зійшло сонце, хоч і сьогодні катівська влада на Україні".