— Я кажу, подайте склянку води!.. А ти чого вилупив очі і стоїш, як дурний? Іди до свого діла негайно!
І голова колгоспу, і Бунтуш вийшли і зачинили за собою двері.
Глава п’ятнадцята. Людська кривда немилосердна навіть до своїх слуг
Та голова колгоспу, Єшка Хахлов, замість того, щоб принести води і привести до пам’яти Мархву, вискочив із управи і одв’язав свого коняку. І, вже сидячи на бігунці, стьобнув його з усієї сили батогом і помчав до своєї хати.
Коло хати ж в його садочку колгоспна дівчина Секлета, якраз вивізши возиком його дитину, дивилася чогось на вишню, не випускаючи з рук билець візка.
Єшка Хахлов, підлетівши до тину своєї хати, зупинив коня і не прив’язуючи його, а тільки кинувши віжки на бігунку, побіг у хату. А його запряжений кінь, спочатку смикнувши головою віжки, а потім нагнувши голову, ніби зацікавлений травою, рушив з місця. І почувши, що ніхто не спиняє, з піднятою головою швиденько повернувся на місці з бігункою і помчав до конюшні... І Секлета тепер вже не дивилася на вишню, а в той слід, що залишився від коняки...
Єшка ж Хахлов, ускочивши в кухню і скинувши з голови ленінську кепку та з усього розмаху повісивши її на кілку, підійшов до жінки, яка ліпила вареники коло столу, і гукнув схвильовано:
— Ну, Маша, такого ганебного становища я ще ніколи не мав, як у цім колгоспі з моїм земляком Тюріном. Якась божевільна і противна особа. Я вже сьогодні витримати не міг. Поводиться мерзотник так і зі мною, як з кожним пересічним колгоспником... А я... Я вже тобі казав, що мені треба відпочити... Я собою володіти не можу. При ньому я просто безвольний... Не можу заперечувати найодвертішій брехні... Завжди згоджуюся... А як він з очей... Вся ненависть накипіла вибухає з грудей... Але ж яка мені від цього користь? Коли при стосунках із колгоспниками я відчуваю, що підробляюся під його смак і стиль, і завжди роблю проти себе і проти совісті. От і сьогодні довів отого Клунка до самогубства.
— Якого Клунка? Що ти говориш?
Обернулася з вареницею в руці, а в другій з ложкою сира Хахловша:
— І будь ласка, так не хвилюйся... Бо так ти ще гірше себе заморочуєш... До якого самогубства?
— Та ти знаєш... Він був бригадиром. І скинули його з тієї посади за те, що він коло Шиянової хати, як робили "план до двору", щось сказав... І тепер він втопився... І все винен він... Тюрін винен, а виходить по всьому, що це я винен... І де ти другу таку особу знайдеш, щоб усі злочини, які Тюрін наробив, лежали на совісті цієї другої особи, а він щоб був чистим голубом, а ця особа злочинцем?!!
— Ну вже наказав, хто його зна й чого і для чого? Найшов голуба! Та хоч би ти і всі твої колеги щодня убивали чи доводили до смерти по одному куркулеві, то й товариш Тюрін ніколи не здаватиметься стороннім людям святим. І завжди буде своєю голубиністю чорніший від чорта, осмаленого пекельним вогнем... І що це на тебе найшло?.. Бери он там у мисці свіжі вареники та з’їж та їдь у поле до роботи. Це важніше від твоїх стосунків із районним комісаром. І він підлягає парткому...
І повернувшися від чоловіка, стала вкладати сир у вареницю. А він, неначе торкнутий гарячим у незав’язану виразку, аж ойкнув від обурення:
— Та ти ж розумієш, що селянин утопився! І що я покинув їх усіх з районним комісаром у колгоспній конторі через те, що серце не витримало! Що я мусів це зробити, аби врятувати якусь незалежність своєї думки... Я просто їх покинув, щоб не виконувати волі Тюріна... Щоб хоч раз він наткнувся на мою твердість і на мою рішучість...
— Ну, ну, вже цього то я від тебе не сподівалася! — поволі знов від своєї роботи повернулася Хахловша:
— І це ти справді зробив через оці причини?
— Та кажу ж тобі, а не якомусь глушманові. Ти ж чуєш, що в душі у мене все кипить і що мені зараз не до брехні, або якогось мерзенного боягузкання... Я страждаю!
Не знаю, що сказала б на це жінка своєму чоловікові, якби їх розмови не перервав стукіт у двері... Від нього вони обоє аж здригнули, і не зразу у їх вийшло звичайне у таких випадках слово дозволу, а тільки тоді Хахловша його сказала, коли самі двері відчинилися і за порогом показалася постать Тюріна, зігнута чемною усмішкою і чемними словами:
— Чи можна до вас?
— Будь ласка, ідіть, ідіть! — пролунало ніби спокійно з хазяйчиних уст.
Тюрін переступив поріг і з тією чемною усмішкою, звернувся до хазяйки:
— Ви мені вибачте... що я візьму вашого чоловіка в його кабінет на кілька хвилин.
Але сам Єшка Хахлов, не зважаючи на те, що непроханий гість звернувся до господині, а не до нього, схвильовано і трохи ненатурально піднятим голосом вимовив:
— Товаришу комісаре... Я до ваших послуг буду готовий тільки через годину.
— Дуже радий... Дуже радий. Тільки шкода, що ви забуваєте про те, що я ще начальник балаклейської районної гепеви. І ви напевно прекрасно знаєте, які права дала партія цій організації... І повірте, товаришу Хахлов, що я вас більше п’яти хвилин не затримаю",— твердо підкреслив своє бажання Тюрін.
І Хахловша, вже не ліплячи вареників, дивилася на комісара схвильованими очима, і чекала, щоб умішатися в розмову. І коли ця нагода трапилася, вона продиктувала чоловікові:
— Я ж тобі казала, що обід буде готовий через годину... А ти не дочув і, мабуть, думав, що обід кінчиться через годину...— І, повернувшись до комісара, попрохала:
— Товаришу комісаре, це я винна, що він вас так зустрів. У нього в голові, видно, отой випадок із селянином, що, кажуть, втопився. І, ви лишайтесь в нас і разом пообідаємо і за обідом розв’яжете свої справи. Запрошую вас і від себе, і від свого чоловіка...
Тюрін подивився на неї всерозуміючим поглядом і вимовив заспокоююче:
— Бачите, шановна товаришко. Сьогодні ваш чоловік повівся в конторі як непримиренний ворог куркулячого класу і я прийшов йому висловити співчуття та й годі... Ну, іще там дещо сказати. І ви вже мені вибачте, я на кілька хвилин візьму вашого чоловіка в його кабінет...
— О, прошу, прошу... Він завжди мені говорить, що ваші розмови його активізують надзвичайно.
І Єшка Хахлов уже відчиняв двері, а за ним ішов Тюрін. В кабінеті комісар, не сідаючи на запрошення, і цим не давши сісти Хахлову, почав з приємною усмішкою: