— Та не росєйський, а осельський,— поправив його високий його товариш. Але "широкий у кості" на нього навіть і не глянувши спитав:
— А чи ти знаєш, коли твоя жінка вичуняє? Ні не знаєш. І письма святого ти не знаєш, бо не читав, а тільки чув. Що, може, скажеш, читав?..
І Клунок притиснутий до того місця, коло якого вже не можна замовчати, почав ображено виправдовуватися:
— Та ти ж знаєш, що я читати не маю часу. І письмо святе я тільки чув, як читав у церкві останній наш піп...
— Ну, то й мовчи... Бо святе письмо не твого розуму. А я чув, що жернов росєйський... І Лукіян Кошелик так завжди і говорив. А він святе письмо знав краще від самого дяка. І ось тепер і виходить все по писанні святих книг...
Але тут уже заговорила молода хазяйка. Вона весь час з величезною увагою і відданістю прислухалася і придивлялася, що "люди" говорять з Ніною, і що Ніна говорить "людям". Бо від цього залежало виправдання того, через віщо закликала їх до себе такої пори:
— Люди добрі, все село вже знає, що Лукіяниху Кошеличку вчора вранці вхопили і повезли в Балаклею і вже напевно не для того, аби вона вернулася додому.
— Що, що село знає?.. Воно ще й не те знає, та мовчить, бо криком дороги на Балаклею не переб’є і не злякає нікого...— вставив своє "широкий у кості" наперебій Мархвиній мові, неначе для того, щоб схаменути дівчину.
— Ні, село цього не знає, що я знаю... Село у Бенерову кручу не заглядало. Воно не бачило...
Рвонулася Мархва знов говорити та їй знов перебив "широкий у кості":
— Неправда, село все знає. Воно знає і те, що коли Карахонька вила над кручею, то два комсомольці хотіли її вловити, але вона плигнула в кручу... І вони туди не пішли, а люди деякі пішли і побачили...
Але тепер у селянина вирвала мову знову Мархва:
— Коли люди побачили і село знає, то може скажете, чи надовго нас хватить, коли так і надалі будуть нами порядкувати? Я не маю супокою з того часу, як помогла отому нещасному чоловікові, через якого і Шияни пішли на пропаще, і Лукіян Кошелик згубив голову... Коли скажена собака тільки хоче когось покусати, то все село зараз ґвалтом її вбиває... А чого ж це село мовчить, коли звірюка страшніша від всіх скажених собак на світі нас хватає і табунами, і поодинці, і глитає, і не видно, коли вона наглитається?..
— Е, дівко-дівко!.. Дурний піп, дурна його й молитва: що це у Тимоша Клунка чи в мене такі роги поросли, що можна злякати комуну? Е, дівко, дівко! Та ти знаєш, що тепер найкраще мовчати, а того слова, що держить у собі совєтську власть, і на язик не пускати.
Треба мовчати так, неначе і на світі комуни немає... А хто її називатиме, той ніби кликатиме нас, аби ми її скинули. Та хто і де той хтось, щоб совєтську власть поміг скинути з нас, знесилених роботою та тюрмами? Краще мовчімо і мовчки робімо, що в наших силах... Ось ця дитина нехай у тебе сидить так, щоб про те мало хто знав. А ми кутком їй допоможемо... А пробувати трусити совєтську власть за барки, це з себе повитрушувати душі з кісток, он що!
— Воно таки так, якось треба одно другому помагати, бо прийшли останні времена...— підтримав Тиміш Клунок, надіваючи обома руками бриль на голову, а надівши, ще додав:
— Треба йти, поки раньше, бо хто ходить у тьмі, той мусить мати ліхтаря, так говорив колись покійний Лукіян...
— Ти, Тимоше, ніби живеш на те, щоб тулити слова непотульні... Що говорив, то говорив багато дечого покійник. Говорив він і про це. Але он як: "Хто ходить у тьмі, той спотикається",— суворо поправив товаришеві "широкий у кості" і запхнув зроблену цигарку за вухо, а потім,. нагнувшись, дістав бриль із долівки і оглянувши його з усіх боків, ніби долі щось могло трапитися з ним,— надів поволі.
А Клунок тільки глянув на нього і зітхнувши глибоко, переступив першим поріг хати. Та Мархва не йшла виряджати з хати сусідів, вона стояла мовчки коло столу і дивилася, поки за останнім зачиняться двері. А потім повернувшися до Ніни на піч і зітхнувши глибоко промовила:
— І що ми з тобою, Ніно, такі немічні, будемо робити на цім страшнім світі, та ще такої глупої ночі, коли навіть перші півні бояться подати глас?
— Тітко, тітко, подивіться у вікно, уже не ніч, уже білий день надворі! — почулися з печі Нінчині слова... А Мархва спочатку здивовано, а потім весело подивившись на Ніну сказала:
— Справді уже день, а піду я та внесу соломи та будемо снідати варити...— І зараз же пішла надвір. А там перед хатою, посередині того місця, де був колись став, кублився туман довгою смугою, позначаючи течію річки. Але Мархва нічого не помічала, вибираючи за хатою в купі соломи такої соломи, якою легше можна протопити... І диво дивезне, в душі у неї була яснота і легкість така, яку тільки чистосердечні юнаки колись переживали після сповіді
Глава чотирнадцята. Де зло переможно крокує, там гроби ніколи не стуляють свої пащеки
Була година 9 дня. Контора Попівського колгоспу стояла серед вигону одчинена на всі двері. І звідти чулося клацання рахівниць, голосне, але одноманітне і вперте. На ґанку сидів Тиміш Клунок. Він спирався на виломлений з верби ціпок і дивився в поле. Нарешті він ціпок узяв у другу руку і сам, випроставшись, скинув бриль і поклав його на коліна. І через мить він надів його знову, неначе почуваючи, що у нього бриль лишній. Він мав рацію. Бо проз колгоспну комору їхав голова колгоспу. І коли він порівнявся з ґанком управи, то Тиміш Клунок вже стояв, пере міняючи в стоянні ноги, неначе в нього тіло стало Бог його знає яке важке.
— Ну, що скажеш, чого ти сьогодні не на роботі? — спитався хазяїн, злазячи з бігунки.
— Та ви ж мені ще вчора сказали, щоб я прийшов саме в цю пору...— Замість здоровкання, зустрілися такими словами обидва чоловіки.
— Уже й ти разом з усіма напинаєш мені брехати у вічі. Ну, скажи, хто чув, що я тобі сказав, аби ти сьогодні прийшов сюди. Хто? Ну, чого ж ти мовчиш?
Ці слова справили надзвичайне враження на Клунка.
І він кашлянув і підсунувши бриль над чолом, яке враз покрилося потом, почав його терти правою рукою, лишаючи там темний слід від пальців, що були і в пилюці, і в бруді.
— Ви сказали, щоб я прийшов саме в цю пору... Бо моя жінка недужа вже другий тиждень... Ви обіцяли дати трохи пашні,— неначе вже з-останньої снаги проказав селянин.