— Дитино моя... Сирітко... Ти будеш жити, а я швидко піду туди, до батька...
— І я піду до батька...— швиденько поспішилася вимовити дитина, і зараз же притиснула руки до очей і заплакала дужче.
— Не плач, тобі треба жити... Тобі...
— Мамо, вони ж мене вб’ють... Як же мені жити?
— А так будеш, моя дитино жити, як і всі люди. Поки молоде, то живе, а постаріється, то вмирає..."
— І навіщо ви мені таке кажете, неначе нетямущій. Ми ж і не старі, а що з нами? І все через отого, що в нас ночував.
— Не думай так,— ледве чутно одізвалася мати. І взявши обома руками за діл, під своїми грудьми спробувала підвести голову і не подужала. І руки, ослабши, притулилися до моквини так, як це буває із шматком мотузки, кинутим на землю у розлиту із мазниці смолу. Але очі материні, до дитини повернувшися, гаряче дивилися і справляли до її серця слова, повні животворящої надії і всемогутньої людської любові:
— Ніно, і звідси буває початок щастя для таких дітей, як ти. Ти тільки перестань хлипати.. Послухай, як одній сирітці почалося із тюрми щастя... Це дуже, дуже було давно... Їхав на весілля у чужий край гетьманенко, син гетьмана.
— Мамо, це того гетьмана, про якого люди розказують? Що в людей панську землю однімав?
— Дитино, не перебивай. Я ж тобі кажу, що це дуже, дуже було давно... І мій дід і прадід його не пам’ятає... Їхав гетьманенко у чужий край одружуватися. З ним не було ні почоту хоч би з одного козака; не було ні слуг, не то що багато, а навіть не було ні одного. Тільки той кучер, що правив кіньми. І застала їх в дорозі ніч. А кругом степ, степ та ліс. А над ними незчисленні зорі. І приїхали вони до чужої ріки і тільки що з’їхали на міст, коли це враз під кіньми дошки та бальки трісь... Та гур-гурр! Так і пішов увесь поїзд під міст у чужу ріку!
— Як, мамо, і той гетьманенко шугнув у ріку?
— Потривай, не хапайся так, дитино. Гетьманенко не шугнув у ріку, а спасся. Йому пощастило вхопитися за якийсь гак. А від коней та кучера залишився тільки батіг, який за той гак теж зачепився і висмикнувся з кучерових рук. І відчепив гетьманенко від гака батіг. А кругом ніч, куди його йти? А треба йти. І ось іде та й іде... І почало світати... Куди не гляне, степ та степ, а з лівого боку далеко-далеко темніє ліс. І йде та йде гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом квітки зачіпає, аж роса йому на руки бризкає. А батіг був такий: шийка срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці. І ось іде гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом квітки зачіпає, аж роса йому на руки бризкає... Аж гульк: назустріч ідуть п’яні люди, самі чоловіки і жодної жінки або дитини. Б’ють коні. Коні летять... А люди на возах свистять, кричать. Та й зупинилися перед гетьманенком. А саме сонце ранок золотило і в роси кришилося дрібненькими іскрами. Та й питаються п’яні в гетьманенка:
"А що ти за людина і куди йдеш?"
А він каже:
"Я гетьманенко і добиваюся на весілля волоської королівни". А ті так і зареготалися:
"То ти це з батіжком ідеш до нашої королівни на весілля? Хіба такі гетьманенки? Ану, брехуне, скидай свою оту крадену одежу, та бери ось цю, що тобі до шмиґи".
Тай прискочили два до нього та й роздягли його до нагла. Тай один з розбійників роздягся теж до нагла та й одяг гетьманенкову одежу, а свою йому оддав. І та одежа була на череві засмальцована, а на ліктях подрана. І каже розбійник гетьманенкові:
— "Коли ти щось путнє, то наша королівна і в цій одежі тебе впізнає... А шлях до неї ось"... І не повірив гетьманенко розбійникам і не зійшов на показаний шлях, бо в такій одежі не на весілля треба було йти, а на посміховисько людське... І вернувся назад гетьманенко і поспішав піхотою додому. Батіжком помахував і придорожні квітки зачіпав, аж роса йому на руки бризкала... І втомився він без їжі, і втомився від дороги, бо йшов багато ночей неспано. І надумав піти в ліс та горіхів пошукати. І під лісом під кущами упав знесилений, тай гадає:
"Прийшла смерть".— І заплющив очі. Коли це чує:
— А-бир-бир,— і він — гульк, аж невеличка дівчинка, може така, як ти, Ніно, завертає вівці. Завернула тай стала коло нього. Голова не запнута, косенята висять зліпленими пацьорками, бо не миті. Сама рябенька, ніс кирпатенький, ніжки взуті у постоли босоніж.
Він і каже:
— Як ти мені їсти не даси, я вмру.
Дівчинка побігла і принесла йому з ліса глечик кислого молока і доброго півхліба. Він молоко випив, з’їв трохи хліба, а що осталось, то сховав, тай питає: "Де це я?" А вона йому: "На Україні". І гетьманенко радісно подякував і, відчепивши батіг від пужална, віддав його їй:
— Оце тобі плата за їжу, і гляди цей батіжок, він тобі колись стане в великій пригоді — Та й пішов до найближчого міста. А дівчина взяла батіжок і подумала, що він не годиться завертати вівці, а годиться тільки підперізуватися, і підперезавшись пішла з порожнім глечиком у хату, що була в лісі скраю. І не встигла переступити поріг, як її хазяйка хап за руку, та й каже:
— То це ти в мене вкрала глечик молока, як я за хатою полола буряки. Ні голубко, більше не крастимеш!
Та й гукнула:
— Пилипе, а йди сюди...
І увійшов високий широконосий чоловік у тій одежі, що була на гетьманенкові, і, поглянувши на дівчину, вимовив:
— Я віддам її в тюрму!
Дівчина заплакала:
— А хто ж тітчині вівці віджене додому?
А він:
— Це вже я про овець потурбуюся...
І віддали маленьку дівчинку в тюрму. І ніхто про це не знав, бо юна була сирітка...
Тут Ніна сквапно спиталася:
— І її батька вбили, так як і нашого?
Шиянка застогнала і насилу вимовила:
— Підожди трошечки, моя дитино, я все скажу... І пройшло після цього немало часу. Коли це одного ранку почали сурмити та гукати: "Хто має такий батіг: шийка срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці? Признавайтеся, за нього не буде ні добра, ні зла, а тільки відберуть той батіг і дадуть кращий." І по всім гетьманстві ніхто не обізвався. І стали шукати в тюрмах і знайшли в сирітки. Вона ним підперізувала спідничку. І негайно дівчину з тюрми відвезли просто до гетьмана. Він її впізнав і залишив у себе жити і вчитися у найкращій школі. А того широконосого чоловіка, що завдав її був у тюрму, віддали найстрашнішому судії на ціле гетьманство. І взнали, що той широконосий обдер гетьманенка, і що він пачкує через границю. Та й спитав гетьман сирітки: