Ба ось двері рипнули і хазяйка, вся осяяна сміхом, тримала в лівій руці і дикт, і портрет Троцького.
— Ось вони, що нам відкладати? З’їмо по мисці пиріжків, та. й малюйте мене таку вродливу та щасливу!
І Нерадько вже забувши всі свої ганебні почуття і найнахрапливішу брехню, пильно вдивлявся в її обличчя, так само, як колись, вивчаючи географію, вдивлявся у рельєфи гір і смуги рік. І щаслива своїми наслідками думка, пролетіла враз через усю його свідомість, як часом вечірньої пори пролітає вогнеліт над затишним ставком, оточеним очеретом: що тільки ті риси лиця треба змалювати, які найпомітніші для ока. А інші аж потім. І то тоді, якщо він на них зверне увагу. Так само і плями на лиці. Тільки найвизначніші треба перенести на папір, а решту... як там Господь дасть та удача слизькоязикої людини! І ця можливість здалася Нерадькові такою простою і легкою, як жодна справа, яку він коли-небудь робив. А вона ж, ця справа, зараз йому така важлива і така шанована хазяйкою, що душа його від радости схвилювалася так, як хвилюється вода у вщерть налитому відрі тоді, коли його хтось зачепить ногою, або стусоне рукою. І він, сповнений уже невимовної гарячки, забаг:
"Сідайте ще до сніданку на стілець на одну хвилину! Я побачу, як воно буде вам сидіти. А це давайте сюди!" І він вихопив у неї з рук дикт і портрет Троцького та поклав на лежанці. А потім ухопив табуретку коло дверей і поставив при вікні. А на ньому, узявши злегка за обоє плечей, посадив тітку Лепестину лицем до кочерг, а потилицею до вікна. І це становище якраз добре визначило для нього увесь правий бік її голови. І зрадів хлопець ще більше, бо риси на лиці нечувано вирізнилися, коли задня частина голови освітилася, а на передню лягли тіні. До цього треба додати ще й те, що перед вікном росли густі та високі вишні і в хату не пускали кричущого освітлення. Але на лиці, чим більша була зморшка, тим більша була у ній смуга тіні. І він гарячково почав не малювати, але виписувати обриси чола, носа і підборіддя. А далі і склад кіс. А потім вухо і задню частину кіс на потилиці. І все волосся на всій голові став упорядковувати в загальну єдність.
І аж нарешті у ту дірку, яку покинув між чолом, зарослим бровами, і між верхньою частиною носа, заходився вписувати око. До нього він найбільше придивлявся і дуже добре відзначив всі затінки і засвіти. А чоловічок він вималював подвійними колами. А далі, домалювавши кількома рисами коло ока ніс, та зазначивши вії другого ока, які витикалися з-за перенісся, він одкинувся назад і став дивитися на те, що зробив. Видовище було несподіване! Тітка Лепестина визирала з паперу разючо подібна. Такої подібності жодна фотографія нездатна передати. Щось невимовно чудове було, або просто трапилося сліпуче своєю яснотою диво! І радість Нерадькові напружила єство незнаною і нечуваною силою, яку, я певен, одна людина зазнає тільки на протязі тисячів років, і яку зазнав Творець світу тоді, коли з його душі вибухали нові світи у бездонні простори неосяжності. І хоч Нерадько любив виявляти збуреність почуттів, мов дикун, але в даний момент відчув, що таке їх виявлення спрофанує все почуття серця,— він простісінько став навколішки і взяв у тітки Лепестини руку і поцілував, промовивши:
"Тіточко, посидьте ще трошки, поки я вас всю не випишу на папір!" У руки цілував він колись тільки батька та матір і то в урочисті хвилини, а тітку Лепестину він взагалі не думав ні ввіщо цілувати, хоч і був він несказанно вдячний за все. І тітка Лепестина одповіла одним словом "малюйте".
І він малював. Останніми труднощами було тітчине потрійне підборіддя, що розгалуженими смугами входило в шию попід вухами і в обличчя. Але з ними він справився надзвичайно удачно. А вже тоді, як він перейшов на виписування на папір коміра і складок сорочки, та відлогів кофточки, він почув цілковиту втому. Почув, що далі вже він не годен малювати нічого. Але ж треба було якось пишното закінчити роботу, щоб тітка Лепестина і не помітила його безсилля. Це не важно, якого характеру воно було. І через те він рішив, щоб малюнок був лише по плечі... Але горе і жах! Виявилося, що ніякими силами не здобуде терпеливості виписувати мережку українського коміра, якому треба було віддати часу далеко більше, ніж усьому портретові.. І художник натхненно намалював комір російського генерала Кутузова, з якого малюнок він колись бачив у історії Росії, автора Рождєствєнского. Це було ще в земській школі. Коміром Нерадько і закінчив свою працю. І встала тітка Лепестина і якусь мить мовчки дивилася, а потім вигукнула:
"Єй-бо, наче з фабрики. Просто як викапана... Ну просто.. Просто ви справжній маляр, чи художник... Ви краще намалювали... Та куди там!.. Краще намалювали, як у мене ото ікона св. Йони, що на котові сидить. Його малював носачівський богомаз Лихолай... Ну, вже ваші і черевики, і куфайка і ще даю в додачу отого солом’яного бриля, що висить у повітці. Піду внесу!" І побігла.
Коли хазяйка вийшла, Нерадько взяв свій дикт, на якому малював, і поставив його в кутку між комином і стіною печі, а малюнок схилив на дикт. Далі взяв той стілець, на якому сиділа тітка, і ще трошки далі відсунув його від вікна. І сівши на ньому став дивитися на портрет. І справді, було на що дивитися! Схожість була неймовірна, а закінченість ліній, оте, що художники звуть загальною гармонією ліній — разюча. Чи другий раз він зміг би так намалювати? У нього серце забило тривогу. Він відповіді боявся. Нерадько мало бачив картин добрих на своїм віку. А як і бачив щось путнього, то тільки у альбомах мистецтва. Але нічого подібного з тими чарами, які були в його портреті, він не зустрічав!
Спосіб накладання ліній йому нагадував скоріше ніжну заокругленість тих камінців, які можна знайти на березі моря, облизаних хвилями напротязі довгого-довгого часу. Потім ще його спосіб малювання йому нагадував малюнки дерев у західних мистців часів бароко. І там заокругленість ліній, проведена невловимою мрією, і тут їх ніжність зливалися з елегійним зітханням його душі. І там стремління до точного окреслення деталів і тут. Крім того, така краса, з таким складом рис, дуже часто трапляється у людей, особливо у жінок в селах у глибині Київщини та Полтавщини. І в Гоголя у "Страшній Помсті" у малюнку Катерини вона почувається, і в усіх творах малярських нашого Шевченка, з тією різницею, що в Шевченка малюнки завжди мають нахил відійти від точних обрисів оригіналу, а в Нерадька навпаки: не тільки нахил, а просто категоричність якнайвірнішому бути людській натурі. І в хлопця навернулася думка, що в ньому сидить велетенської сили художник, якому за умов душогубсько-невільницьких ніколи не вийти з надрів його духа на світле око тямущих людей. І він тяжко зітхнувши, утер очі від сліз і зараз же перелякано глянув на двері, і одним духом причепурився, бо в хату входила хазяйка: