А вовки кинулися терзати ще напівживого бика. їм ніколи було розбиратися, з якого кінця їсти. Ніколи було вибирати, з якого кінця його поїдати. Акбара рвала яку пах, допомагаючи собі лапами і пазурами, й одразу ковтала шматки ще гарячого, живого м'яса. їй треба було наковтатися якомога більше таких шматків і якомога швидше вирушити назад до лігвища, де її чекали малі вовченята. Ташчайнар не відставав від неї. Він люто гарчав і трощив міцними щелепами зчленування суглобів, роздираючи тушу на безформні частини, як варвар-м'ясник.
Усе йшло за звичаєм. Спочатку звірі нажеруться м'яса, потім кинуться в путь, щоб швидше дістатися до лігвища,
а вночі знову повернуться, щоб ще раз наїстися і сховати м'ясо, яке залишилося, кудись про запас, але це потім. А поки що вовки, давлячись, ковтали шматки...
А в тій розколині під навислими скелями, де було лігвище, голодні вовченята мимоволі скиглили, збивались клубком, щоб зігрітися, розповзалися і знову збиралися купкою, і коли іззовні почувся шурхіт — це в лігвище вповзав Базарбай,— вони ще більше заскиглили і попрямували на хитких лапках до виходу, чим дуже полегшили чоловікові його завдання. Базарбай аж упрів від напруги. Він пробрався в тісний лаз навпомацки, в самому піджаку, кожух скинув, покидав трьох одного за одним собі за пазуху і, тримаючи останнє, четверте, п'ятірнею за шкірку, виповз на світло. А коли виповз, зажмурився — так виблискували гори. Вдихнув на повні груди повітря. Тиша була приголомшуюча. Він чув лише своє дихання. Вовченята за пазухою завовтузилися, а те, яке він тримав за шкіру, спробувало вивільнитися. Базарбай заквапився. Так само важко дихаючи, він підхопив кожух, кинувся до струмка, а далі вже пішло як по-писаному. Чотирьох вовченят, яких він вирішив забрати і продати, дуже зручно буде помістити в курджун. У тому, що зуміє продати їх вигідно, він був абсолютно певен: минулого року один з чабанів продав зообазі цілий виводок, за кожне вовченя загріб по півсотні.
Базарбай вихопив курджун з вівсом з-під морди коня, швидко висипав овес на землю, сунув по двоє вовченят у кожну торбину, перекинув курджун через сідло, підв'язав його сідельними ременями, щоб не теліпався, загнуздав коня і, не гаючись, всунув ногу в стремено. Треба було забиратися геть, поки не пізно. Оце пощастило так пощастило! Але треба було втекти, доки не з'явилися вовки,— це Базарбай добре розумів. Про недопиту пляшку з горілкою, оперту об камінь, він згадав, коли вже був у сідлі. Але й на горілку плюнув. Бог з нею, він стільки виторгує за вовченят, що купить не один десяток таких півлітрівок. З тим і погнав коня. Треба було якомога швидше, доки не зайшло сонце, вибратись із межигір'я.
Потім Базарбай і сам дивуватиметься, як це він не подумав, не остерігся — у нього ж і зброї при собі не було — полізти в лігвище. А що, коли б вовчиця, а то й сам вовк були поблизу... На що олениця спокійна, а й та захищає своїх дитинчат — кидається на ворога...
Але про все це подумає він пізніше. І самому стане млосно, коли приверзеться розплата за сподіяне. А в той час він поганяв гнідо-бурого коня, щоб той біг швидше по кам'я-
7*
195
нистому дну Башатського межигір'я, і все поглядав на сонце, що сідало за плечима, в глибині гір, звідкіля немовби навздогін насувались ранні сутінки. Так, треба було поспішати, якомога швидше вибратись у передгір'я, у широке приозер'я — там місця відкриті, куди хочеш, туди й скачи — в будь-який бік, не те що в тісному межигір'ї...
І чим ближче Базарбай був до приозер'я, до обжитих просторів, тим упевненішим і навіть нахабнішим ставав він. Йому вже хотілося похвалитись удачею, і він подумав, а чи не варто по дорозі завернути до якогось чабана із своїх приятелів по чарці, щоб показати здобич та обмити її, ну хоча б по сто грамів за кожного із чотирьох,— адже він у боргу не залишиться, як тільки збуде живий товар. Він починав жалкувати, що, поспішаючи, залишив біля струмка недопите мало не на дві третини півлітра: ех, хильнути б на ходу просто з горла... Як же хотілося ублажити себе! Але розум усе-таки підказував, що з цим устигне, спершу треба довезти вовченят у цілості та погодувати, вони хоч і живучі, а все ж сисунці, тільки-тільки прозріли, он очі які нетямкі... Як їм там, у курджуні, коли б не подохли. Базарбай і не підозрював, що за ним уже мчить страшна погоня і що тільки бог знає, чим усе це закінчиться...
Наївшись донесхочу м'яса вбитого яка, вовки стежкою поверталися до лігвища. Перша Акбара, за нею — Ташчайнар. Над усе їм хотілося дістатися до вовченят у норі під скелею, залягти серед них, заспокоїтися, а потім, передихнувши гарненько, повернутися до недоїденої туші, яку залишили у вибалку.
Таке життя — туди встигай, сюди встигай, чи ж не тому говорять: вовка ноги годують... Коли б тільки ноги... Адже на тушу можуть позаздритися й інші вовки — бувають такі, що їм і на чуже легко зазіхнути, і тоді без бійки не обійтися, і не абиякої, а кровопролитної бійки. Але право є право, і сила на боці права...
Ще здалеку, ще на підступах до лігвища серце Акбари відчуло щось недобре. Неначе якийсь птах летів поряд з нею, як тінь, щось жахливе почувалося їй у світлі передзахідного сонця. Тривожний криваво-червоний відблиск на снігових вершинах ставав усе темнішим і похмурішим. І з наближенням до лігвища вона прискорила біг —— на Ташчайнара і не оглядалася, нарешті й зовсім помчала навскач, охоплена незбагненним передчуттям. І враз тривога пройняла її ще гостріше, вона вловила у повітрі чужий запах: пахло міцним кінським потом і ще чимось огидно дурманним. Що це? Чого б це? Вовчиця кинулась через струмок, через лази в кущах до розколини під навісом скелі, шмигнула в лігвище, спочатку завмерла, потім зафиркала, як мисливський собака, обнюхуючи всі кутки спорожнілого і осиротілого кубла, кинулась геть і, зіткнувшись біля виходу з Ташчайнаром, мимохідь люто гризнула його, ніби він був винен, ніби він був ворог, а не батько і не вовк-подруг. Ні в чому не винний Ташчайнар у свою чергу ринувся в лігвище і наздогнав вовчицю вже на березі струмка. Акбара, винюхуючи сліди, у нестямі сновигала туди-сюди, дізнаючись по них про те, що стдлося. Хтось тут був, свіжі сліди говорили їй про зовсім недавнє перебування людини — ось купа розсипаного вівса, від якого несе кінською слиною, ось купа кінських кізяків, а ось і щось у пляшці, дурманне, з огидним запахом, і вовчиця здригнулася, втягнувши в себе дух спиртного, а ось сліди людини на снігу. Сліди кирзових чобіт. У таких чоботях ходять чабани. Страшний ворог, який прибув сюди на коні з якоюсь мерзенною рідиною у пляшці, спустошив кубло, викрав дитинчат! А що, коли він їх зжер! І знову Акбара метнулася на ні в чому не винного Ташчайнара, кусала його як скажена, потім глухо загарчала і кинулася бігти туди, куди вели сліди. Ташчайнар — за нею.