То було вовче лігвище, скиглили вовченята Акбари й Ташчайнара, сумуючи, що довго немає батьків. Після великої втечі із Моюнкумської савани, після вимушеного безплідного року, після пожежі в приалдашських очеретах то був не за сезоном ранній понос — на весну в Акбари народилося четверо щенят.
А Базарбай уже йшов до лігвища, видивляючись лази. Якби Базарбай був тверезий, він, напевно, подумав би спершу, чи варто туди лізти. Та не одразу відшукав він нору в розколині. Виручив досвід — пильно розглядаючи снігову кору, він виявив виразну низочку слідів — ясна річ, додержуючи остороги, вовки ступали по старих слідах. Далі Базарбай знайшов у кущах серед завалів каміння кладовище обгризених напіврозтрощених кісток. Отже, звірі нерідко притягали сюди частину здобичі і, не поспішаючи, доїдали тут. Судячи з кількості маслаків і зчленувань, які залишилися від вовчих трапез, звірі жили тут давно. Тепер відшукати хід у лігвище не становило труднощів. Важко сказати, чому Базарбай не побоявся лізти в розколину, де могли бути й дорослі звірі. Але зголоднілі нетями, весь час скиглячи, видавали себе з головою і немовби кликали до себе.
Знали б сисунці, що не від гарного життя Акбара пішла цього разу на полювання з Ташчайнаром — для вовків настали важкі передвесняні дні, коли вся живність змізерніла, коли найслабкіші дикі кози й архари в околицях були вже винищені, коли в очікуванні приплоду козячі табуни пішли на важкодоступні скелі, а свійські отари з тієї ж причини утримувалися тепер тільки в закритих кошарах. У цих умовах годувати виводок, який постійно підсисав молоко, було не дуже легко. Акбара схудла, стала не схожа сама на себе — головаста, цибаста, соски пообвисали. Вовки загалом винятково витривалі звірі — можуть кілька днів підряд обходитися без їжі, але вовчиця-годувальниця не може так обмежувати себе. Життя змушувало Акбару ризикувати — іти на велике полювання, але коли б їй судилося загинути, загинули б і її сисунці.
Ташчайнар, як завжди, біг слідом за нею. їм треба було швидко обернутися — швидко вийти на здобич, швидко загризти її, швидко нажертися м'яса, заковтуючи поживу шматками, і швидко повернутися в лігвище, перетравлювати з'їдене, адже для вовчиці головне — годувати сисунців молоком.
Того дня шлях виявився слизьким на осонні і твердим
від зимового холоду в тіньових місцях. Однак вовки, не збавляючи ходу, наполегливо, вистрибцем ішли по горах. У цей час року, коли дрібна живність ховається під землею, а до диких і свійських стад не добратися, життя ускладнюється тим, що полювати на крупних тварин — на коней, на рогату худобу, на верблюдів — не можна без напарника. Хоч який дужий був Ташчайнар, йому не дотягти велику здобич до лігвища. Якось, днів зо два тому, він загриз осла, який забрів у передгір'я. Вночі Акбара пішла з лігвища і нажерлась ослячого м'яса, але ж не кожного дня осли бродять так безтурботно по передгір'ях. Майже завжди при них бувають люди. Ось чому Акбара пішла на лови сама — насититися на місці полювання.
Спочатку Акбара почувала себе невпевнено, все тривожилася, декілька разів навіть хотіла повернутися назад — хвилювалася за вовченят: адже їм повсякчас потрібні і тепло, і молоко,— але пересилила себе, змусила забути на якийсь час про лігвище. А коли вже біля приозерної зони вийшли на слід, мисливський інстинкт узяв гору над усім.
Акбарі і Ташчайнару пощастило: ідучи свіжим слідом, вони потрапили у просторий видолинок, де паслися на від-шибі три яки, що, мабуть, відбилися від стада — вовки з ними вже мали справу рік тому, і теж з гострої нужди. Тоді їм, зайшлим вовкам, нічого іншого не лишалося, як брати те, що трапиться. А тепер часу було в обріз. Людей поблизу не виявилося, і вовки, огледівшись, не криючись пішли в атаку. Побачивши вовків, що мчали до них, яки кинулися навтіки, незграбно брикаючи і ревучи, але вовки наздоганяли, яки зупинилися — боки в них ходили ходором — і пішли рогами на вовків. Іншого виходу в них не було. На якусь мить у світі запанувала споконвічна рівновага: сонце в небі, пустинні гори, повна тиша, відсутність людей рівною мірою належали як жуйним, так і хижакам. Жуйні хотіли уникнути зіткнення, але хижаки не могли просто так повернутися й піти, не могли забути про голод, що терзав їх. Вони неминуче мали вступити в боротьбу і загризти хоч би одного із яків, щоб вижити самим і дати життя потомству. Яки були не крупні, але й не дрібні, середньої вгодованості, на кінець зими обросли кошлатим смухом. І ці бики з кінськими хвостами зрозуміли неминучість боротьби. Охоплені страхом і люттю вони опустили голови, глухо ревли і рили ратицями землю. А в небі світило сонце, і гори, де вже почав танути сніг, безмовно обступали відкритий жовтий видолинок, де віч-на-віч зустрілися травоїдні і м'ясоїдні. Вовки колами ходили біля яків, пересувалися стрибками, чатуючи на зручний момент. Часу в Акбари було обмаль — вовченята чекали повернення її. І вона кинулася першою, ризикуючи собою, до того яка, якого вважала слабшим. Очі яка були налиті кров'ю, і все ж Акбара розгадала в його погляді невпевненість, хоча вона могла й помилитися. Але роздумувати було вже пізно. Акбара метнулася яку на шию. Справу вирішували секунди. Доки оскаженілий як, трясучи головою, намагався скинути вовчицю, щоб приштрикнути її рогами до землі, Ташчайнар повинен був підскочити з іншого боку, вчепитися яку іклами в горло, та так, щоб з ходу розсікти йому шийні артерії, пустити кров, вивести з ладу мозок.
Так воно і сталося. Але перед цим як усе ж встиг скинути Акбару, притиснути її до землі і тепер ревів і підкидав її рогами — ще б трішечки, і він на смерть розчавив би її рогами і затоптав би її, але Акбара вислизнула з-під рогів, як змія, і знову скочила на голову яку, вгризлася в його міцний загривок, порослий шорстким смухом, що різав пащу, мов осока. В цьому нападі проявилось її жорстоке вовче єство, дало себе знати жорстоке вовче призначення — убити, щоб жити. Але їй потрапила жертва не з сумирних — не сайгак і не заєць, які покірно підкоряються насильству. Розлючений як, хоч і стікав кров'ю, міг ще довго чинити опір, а то й вийти переможцем. І все-таки спалахнула зірка — охоронниця Акбари: майже в ту мить Ташчайнар кинувся збоку і вчепився в горлянку яка, який захопився двобоєм з вовчицею. Вбивчий кидок, смертельна хватка були в Ташчайнара. В цей кидок він вклав усю свою силу. Як захитався, захрипів, захлинаючись власною кров'ю, і впав з перегризеним горлом, ревучи і здригаючись. Очі його скляніли. Доки йшла битва, два інших яки, що залишилися в живих, кинулись навтікача, відбігши на пристойну відстань, перейшли на крок і не поспішаючи побрели далі по видолинку, наче нічого й не сталося.