У степу стояла пізня осінь. Було вже прохолодно. Розмиті, розсипчасті хмари, як баранці в океанській далині, біліли у вицвілому за літо жовтневому небі, дерева наполовину пообпадали, і під ногами валялося зашкарубле багряно-коричневе листя. Городи теж були вже попорані і оголилися. На вулицях Жалпак-Саза було безлюдно, тужливо. У повітрі, ледь зблискуючи, літала павутина, лякливо торкаючись обличчя. Все це наганяло на Авдія сум. А на станції, що давила своєю індустріальною потужністю безкраї степові простори, стояв гуркіт, брязкіт, нуртувало життя, яке не зупинялося ні на хвилину, подібно плину ріки. Так само на незчисленних коліях маневрували поїзди, снували люди, хрипіли на всю округу по радіо диспетчери.
І знову Авдієві пригадались ті літні дні, спливав кінець епопеї гінців. І вже вкотре в цьому зв'язку повертався Авдій Калістратов до роздумів каяття. І чим більше думав, тим більше переконувався, що каяття — поняття, яке зростає в міру життєвого досвіду, величина совісті, величина благона-бута, яка виховується, культивується людським розумом. Нікому, крім людини, не дано каятися. Каяття — це вічна і непозбутна турбота людського духу про самого себе. Із цього випливає, що будь-яке покарання — чи за провину, чи за злочин — має викликати в душі того, кого карають, каяття, інакше це рівнозначно покаранню звіра.
З цими думками Авдій повернувся на вокзал. І згадав він того знервованого лейтенанта, і захотілося поцікавитися, чи пригадає його він, і дізнатися, як склалася доля гінців, добувачів анаші — Петрухи, Льоньки й інших. До цього спонукала Авдія ще одна причина: він усіма силами намагався відволіктися від того, що мучило й непокоїло його, як гроза, що збиралася на горизонті,— від думок про Інгу Федорівну. Все своє життя і своє майбутнє тепер він пропускав крізь цю призму — його життя визначалося станом справ у далекому Джамбулі. Ні, коли він безсилий щось зробити, не можна думати про це, треба тікати, тікати від цих думок. Але, на жаль, сердитого лейтенанта Авдієві знайти не вдалося. Коли Авдій постукав у двері міліцейської кімнати, до нього підійшов якийсь міліціонер.
— Вам що?
— Та я, розумієте, лейтенанта хотів побачити,— почав пояснювати Авдій, передчуваючи, що із цієї затії нічого не вийде.
— А як прізвище його? Лейтенантів у нас багато.
— На жаль, прізвище мені не відоме, але коли б побачив, одразу пізнав би його.
— А навіщо він вам?
— Як би вам пояснити — поговорити, побесідувати хотів...
Міліціонер з цікавістю оглянув його:
— Ну, подивись, може, й знайдеш свого лейтенанта. Але в кімнаті за столом біля телефону цього разу сидів
і з кимось розмовляв незнайомий чоловік. Авдій вибачився і вийшов. Виходячи, глянув мимохідь на залізну клітку, де сиділи раніше спіймані злочинці. Цього разу вона була порожня.
І знову, хоч як він не прагнув того уникнути, Авдій повернувся до думок, які невідступно мучили його. Що з Ін-гою? Він усе ще не йшов по ключ, який залишила Інга: знав, що, опинившись сам на сам з думками, які терзали душу, в осиротілому будинку Інги, він ще дужче відчує свою самотність. Він міг ждати і на вокзалі, якби знав, що з Інгою і коли вона повернеться. Авдій намагався уявити собі, що відбувається тепер там, у Джамбулі, як важко Доводиться його коханій жінці, але він нічим не може їй допомогти. А що, коли її батьки, щоб не позбавляти дитини батька, наполягатимуть, щоб вона налагодила стосунки з чоловіком? Так, справа цілком могла обернутися і таким чином, і тоді йому нічого не лишалося б, окрім як повернутися додому. Авдій зримо уявив собі статурного військового льотчика, ефектного, у формі з погонами, якогось майора, не менше, і розумів, що на його фоні він, Авдій, дуже б програвав. Авдій був упевнений, що для Інги всілякі звання і зовнішній блиск мало що варті, але хто відає, а раптом для батьків Інги має значення, кого бачити в зятях — військового льотчика, батька Ігорка, чи дивного чоловіка без певних занять?
Вечоріло. З настанням темряви Авдій ще більше хмурнішав. На напхом набитому людьми вокзалі панувала напівтемрява, було душно, накурено, і смуток Авдія досяг крайніх меж. Йому здавалося, що він у темному, похмурому лісі. Зовсім один. Осінній вітер гуде у верхів'ях дерев, ось-ось почнеться снігопад, і сніг засипле ліс і його, Авдія, з головою, і все потоне в снігу, все забудеться... Авдієві хотілося померти, і коли б він у ту мить дізнався, що Інга не повернеться або повернеться не сама і тільки для того, щоб, забравши речі і книжки, поїхати із своїм військовим льотчиком, він би не роздумуючи вийшов і ліг під перший поїзд...
Саме в цей гіркотний час, уже пізно ввечері, Авдія Ка-лістратова надибав на вокзалі Жалпак-Саза Обер-Кандалов, який добирав підходящу команду для моюнкумської "сафари". Очевидно, Обер-Кандалов був не позбавлений проникливості, у всякому разі він безпомилково зрозумів, що Авдій у душевному розброді і не знаходить собі місця. Справді, коли Обер-Кандалов запропонував Авдієві махнути на кілька днів у Моюнкумську савану підробити на вигідній шабаш-ці, той одразу ж погодився. Він ладен був на все, аби не сидіти самотньо і не чекати біля моря погоди. До того ж йому по-думалося, що, доки він повернеться із Моюнкумів із заробленими грішми, можливо, з'явиться й Інга Федорівна і все з'ясується: або він (о щастя!) залишиться назавжди з коханою, або йому доведеться поїхати і знайти в собі сили вижити... Але такого кінця він страшився...
Того ж вечора Обер-Кандалов відвіз Авдія в розташування пожежної охорони, де той і переночував на вільному ліжку.
А ранком наступного дня всією командою рушили з колоною машин на облаву в Моюнкумську савану. На веселе діло їхали...
* * *
Тепер вони вершили над Авдієм Калістратовим суд. П'ятеро запеклих алкоголіків — Обер-Кандалов, Мишаш, Кепа, Гамлет-Галкін і Абориген-Узюк-бай. Якщо точніше, то Гамлет-Галкін і Абориген-Узюкбай тільки при цьому були присутні і намагалися, щоправда боязко і жалюгідно, якось пом'якшити лють тих трьох, які вершили суд.
А справа в тому, що на Авдія надвечір найшло знову таке ж безумство, як тоді у вагоні, і це дало привід для розправи. Облава на моюнкумських сайгаків на нього так страшно подіяла, що він почав вимагати, аби негайно припинили цю бойню, закликав озвірілих стрільців покаятися, звернутися до Бога, агітував Гамлета-Галкіна і Узюкбая приєднатися до нього, і тоді вони втрьох полишать Обера-Кандалова та його поплічників, почнуть бити тривогу, і кожний з них перейметься думкою про Бога, про Всеблагого Творця, і покладати-ме надії на Його безмежне милосердя, благатиме прощення за те зло, яке вони, люди, завдали живій природі, бо тільки щире каяття може дати полегшення їм.