В Інги були і свої складності в житті. З колишнім чоловіком, військовим льотчиком, вони не жили вже майже три роки. Розійшлися, коли в них народився син. Тепер, здається, льотчик збирався одружитися з іншою. Саме тому їм і треба було зустрітися востаннє, щоб поставити крапки над "і" передусім стосовно їхнього сина. Ігорок перебував у бабусі й дідуся в Джамбулі, в лікарській сім'ї, але Інга дуже хотіла, щоб хлопчик проживав з нею. І коли вона написала мені в листі, що сподівається восени взяти синочка з собою в Жалпак-Саз — їй обіцяли місце в дитсадку залізничників, я від щирого серця порадів за неї і відповів, що вона може в усьому повністю покладатися на мене.
І тоді вона написала мені, що їй дуже хотілося б восени під час відпустки поїхати разом зі мною в Джамбул побачитися з синочком та її батьками. Чи ж треба говорити, як зворушив мене цей її план спільної поїздки. І я відповів, що готовий у будь-яку хвилину приїхати до неї і бути в її розпорядженні і що взагалі у всьому своєму житті я хотів би керуватися нашими спільними, і перш за все її, інтересами, що, мовляв, щастя своє я бачу в тому, щоб бути їй корисним і потрібним.
Все йшло до того, що восени ми мали визначити свою долю. Я жив цим. І дуже, дуже хвилювався, роздумуючи, як ми поїдемо в Джамбул до Ігорка та Інжиних батьків. Адже від цієї поїздки дуже багато залежало. Та на неї потрібні були якісь кошти. Один проїзд чого вартий. Тож я при цьому і розраховував на серію своїх моюнкумських нарисів, але, на жаль, усе зірвалося, і не з моєї вини. Тоді я підрядився тимчасово працювати нічним коректором в обласній друкарні, і це давало мені невеликий заробіток...
Та ось настав день, коли я одержав листа від Інги, де вона запитувала, чи зміг би я приїхати в Жалпак-Саз в останні дні жовтня — тоді у листопаді на свята ми разом вирушили б у Джамбул...
Я мчав на міський телеграф як навіжений, щоб послати їй телеграму... Треба було якомога швидше продати книжки і на ці гроші вирядитись у дорогу.
V
Обер-Кандалов надибав Авдія Калістратова на вокзалі, коли видивлявся собі команду для поїздки на облаву в Моюнкуми.
Хто б не доручив це діло Оберу-Кандалову, він дивився в корінь: Кандалов — бувалий чоловік, який подвизався на посаді коменданта при залізничній пожежній охороні, у минулому військовий, причому із штрафбату (а це чогось варто!), мав якнайкращі дані для ватага екстреної операції в степу. До речі, у Кандалова при цьому були і свої делікатні міркування. Він розраховував, що, зробивши послугу облуправлінню з виконанням плану м'ясоздачі, таким чином реабілітує себе і при клопотанні потрібних обласних інстанцій відновиться в партії. Адже виключили його не за якісь там розкрадання чи грубі зловживання, а всього-на-всього за дуже рідкісну справу і, головне, таку, що абсолютно не завдає ніяких збитків державі, як мужолозтво у штрафбатівських казармах, до якого він змушував солдат, використовуючи службове становище. Ну, був такий гріх, ну, приневолював він, старшина-надстроковик, деяких ідейно сумнівних осіб, особливо сектантів різних та наркоманів, то чого ж їх жаліти? І скільки можна за це карати? Досить того, що від нього пішла дружина і що він став пити гірку, хоча, до речі, і раніше не був непитущим. А втім, якщо розібратися, він дуже потрібний чоловік. Ось щойно доручили серйозну справу, то він миттю збив групу. Пішов глибокої ночі на вокзал, придивився до людей, призвичаєним оком виявив, хто пригнічений нуждою і погодиться податися з ним у Моюнкуми, щоб добре і швидко заробити. Так він натрапив і на Авдія Калістратова.
Авдія змусила прийняти пропозицію Кандалова не тільки нужда: сталося дещо зовсім непередбачене і тривожне для нього — він не застав Інгу Федорівну в Жалпак-Сазі, хоча прибув за її листом,— він упав у розпач, хоча й не ясно було, чи варто так переживати. Летів літаком, а для цього треба було приїхати до Москви, в Москві цілий день діставав квиток, із Алма-Ати добирався поїздом. Домчав, можна сказати, за кілька днів, а коли нарешті дістався до будиночка у дворі лабораторії поблизу лікарні, то побачив його замкненим, а в щілині замка записку від Інги Федорівни. В цій записці вона просила одержати від неї лист до запитання на привокзальній пошті. Авдій, природно, кинувся на пошту. Листа йому одразу видали. Він із завмиранням серця зайшов у скверик і тут, сидячи на лавці, прочитав:
"Авдію, рідний мій, прости. Коли б я знала, що вийде така неув'язка, я дала б тобі знати, щоб ти поки що не виїжджав. Боюсь, що моя телеграма тебе не застала і ти вже в дорозі. Діло в тому, що у Джамбул несподівано прибув мій колишній чоловік, аби затіяти судову справу з приводу нашого Ігорка. Я змушена негайно виїхати у Джамбул. Можливо, я чимось спровокувала його на цей приїзд: я йому відверто написала, що збираюся розпочати нове життя з людиною, яка мене глибоко зацікавила. Я мала поставити його до відома, оскільки у нас син.
Вибач ще раз, мій коханий, що так сталося. Можливо, воно й на краще: все одно рано чи пізно довелося б вирішувати це питання. То вже краще з самого початку покінчити з цим.
Коли ти приїдеш, двері будуть замкнені. Ключ я залишаю нашій лаборантці Саулі Алімбаєвій. Вона надзвичайно мила людина. Ти ж знаєш, де наша лабораторія. Візьми, будь ласка, в неї ключ і живи в мене. Почувайся як удома і зачекай мене. Шкода, що Алія Ісмаїлівна зараз поїхала у відпустку, з нею тобі було б цікаво поспілкуватися. Адже вона до тебе ставиться з великою повагою. Думаю, за тиждень я обернуся. Постараюся зробити все, щоб відтепер нам ніщо не заважало. Я дуже хочу, щоб ти побачив Ігорка. Думаю, ви подружитесь, і дуже хочу, щоб ми жили всі разом, а перед цим, як і збиралися, з'їздимо до моїх батьків, і щоб ти познайомився з ними, з Федором Кузьмичем і Веронікою Андріївною. Не засмучуйся, Авдію, коханий мій, і не сумуй. Я постараюсь зробити все якнайкраще.
Твоя Інга.
Р. 8. Якщо приїдеш у неробочий день, адреса Алімбаєвої: вул. Абая, 41. Чоловіка її звуть Даурбек Іксанович".
Лист, якого Авдій прочитав одним духом, примусив його замислитися. Він був приголомшений: справи набирали нового повороту, якого він ніяк не чекав. Авдій не пішов по ключ, а лишився в залі чекання, вирішивши спочатку все обміркувати. Потім, здавши чемодан, щоб не заважав, у камеру схову, пішов у сквер, посидів там, побродив біля знайомої лікарні і, знайшовши відлюдну стежку між станцією і містечком, почав ходити по ній туди-сюди...