І так лежали вони, не заплющуючи очей, лише малий Кенджеш, безвинне дитя, спав непробудним сном. І слухаючи невгамовне виття Акбари за викраденими вовченятами, ще більше переживала мати за свою дитину, хоч ніщо їй не загрожувало.
Над горами зайнялася зоря. Відступала, розчиняючись, пітьма в небесах, відслуживши нічну службу, згасали зірки, виразніше вимальовувалися далекі й близькі гори, і земля ставала землею...
У цей час вовки, Акбара і Ташчайнар, відходили в гори, в бік Башатського межигір'я. їхні силуети то вимальовувалися на узгір'ях, то розчинялися в імлі. Вовки понуро бігли підтюпцем — нелегко їм далися втрата дитинчат і безперервне виття цілісіньку ніч. Звідси їм було б по дорозі завернути в той видолинок, де залишалася більша частина туші вбитого напередодні яка. Звичайно, вони неодмінно знову досхочу наїлися б свіжини, але цього разу Акбара не захотіла повертатися до законної здобичі, а Ташчайнар не посмів зробити це без неї, анабаші.
На сході сонця вже неподалік лігвища Акбара стрімголов рвонула вперед, начебто її чекали сисунці. Цей самообман передався і Ташчайнару, і тепер вони вже обоє мчали по межигір'ю — їх гнала вперед надія якомога швидше побачити свій виводок.
І все повторилося — шмигонувши в лази серед заростей, Акбара вбігла в розколину під навісом скелі, знову обнюхала порожні кутки, холодну підстилку, знову переконалася, що їх, її дитинчат-сисунців, немає, і, не бажаючи упокоритися, вискочила з нори, та, ошалівши від горя, знову гризнула Ташчайнара, що незграбно зіткнувся з нею коло входу, і знову заметалася біля струмка, винюхуючи сліди Базарбає-вого перебування напередодні. Тут усе було гидке й вороже — особливо обіперта об камінь почата пляшка горілки. Різкий і ядучий запах роздратував вовчицю, вона гарчала, кусала себе, гризла землю, а потім заскиглила протяжливо, задерши морду, заплакала вголос, наче її смертельно образили, і з її незвичайних синіх очей покотилися градом каламутні сльози.
І нікому було розрадити її горе, нікому було відповісти плачем на її плач. Холодними були великі гори...
III
Уранці наступного дня, десь близько десятої години, Базарбай Нойгутов зібрався сідлати коня, щоб навідатися в райцентр, але помітив, що до них прямує вершник. Цікаво, що йому знадобилося на Та-манському зимовищі? Вершник у жовтому дубленому кожусі нарозхрист та лисячій шапці їхав дорожньою напівриссю з західного боку, по підніжжю малого схилу. Добре, впевнено сидів він у сідлі. Базарбай одразу впізнав кінного і, вдивляючись краще в золотавого дончака, упевнився, що не помилився,— це був сам Бостон Уркунчиєв верхи на Донку-люці. Несподівана поява Бостона неприємно здивувала Базарбая, настільки неприємно, що він відклав убік сідло і вирішив дочекатися свого сусіда-недруга. А щоб Бостон не подумав, що він його зустрічає, заходився обтирати коня віхтем соломи. Удавав, що заклопотаний своїми справами. У Базарбая було таке дивне відчуття, ніби Бостон застав його зненацька. Він окинув поглядом двір, кошари, пастухів, зайнятих зранку ділом,— чи все ладно. Звичайно, на зимовищі у Бостона порядку більше, Бостон на роботі звір звіром, але на те він і передовик (злі язики подейкували — у ті славні роки бути б йому засланому, як куркулеві, в Сибір), а Базарбай що — звичайний, рядовий азіатський чабан. Таких, як він, не злічити по горах та по степах, вони й пасуть оті мільйонні стада, копита яких не дають змоги траві піднятися над землею, вибиваючи її на корені. А потім з кожного окремо питають. Бостон — одне діло, він — інше. Поки Бостон під'їжджав, у голові завертілися думки. "І чого це наш куркуль раптом завітав так рано? Ніколи такого не було! — дивувався Базарбай.— І чого б це? З якого побиту?" Вирішив навіть запросити Бостона в дім, коли таке діло, та, уявивши свою оселю, занедбаний бригадний дім і передусім свою жінку, нещасну, злобливу Кок Турсун (хіба її можна порівняти з Гулюмкан!), відмовився від такої думки.
Наблизившись до Таманського зимовища, Бостон притримав на краю двору коня, огледівся на всі боки помітивши біля навісу самого хазяїна, попрямував до нього. Вони стримано привіталися — Бостон так і не зліз з сідла, Базарбай і далі займався своїми справами. А втім, жоден із них не вбачав у тому для себе образи.
— Добре, що я тебе застав,— сказав Бостон, пригладжуючи долонею вуса.
— Як бачиш, я на місці. А що таке, коли не секрет?
— Який тут секрет, справа є.
— Ну, така людина, як ти, марно не приїде,— погордливо мовив Базарбай.— Правильно кажу?
— Правильно.
— Тоді злазь з коня, якщо у справах прибув.
Бостон мовчки спішився, прив'язав Донкулюка до конов'язі. Як завжди, і цього разу не забув пустити попругу, щоб кінь відпочив від ременів, які стискали груди, щоб рухався вільніше. Потім озирнувся довкола, ніби оцінював, що діється у дворі.
— Чого стоїш? Що видивляєшся? — з неприхованим роздратуванням буркнув йому Базарбай.— Сідай ось на колоду,— запропонував він, а сам прилаштувався на тракторній покришці, що валялася під ногами.
Вони подивилися один на одного з тим же глухим невдоволенням. Усе в Бостоні не подобалося Базарбаєві — і що кожух на ньому добрий, обшитий по краях чорним смушком, і що розстебнутий він на його широких грудях, і що сам він дужий, і очі в нього ясні, і що обличчя кольору темної міді, а Бостон від нього, Базарбая, років на п'ять старший, не сподобалося й те, що вчора Бостон напевне лежав у постелі з Гулюмкан, хоча яке, здавалося б, йому до того діло.
— Ну, викладай, слухаю тебе,— кивнув Базарбай.
— Розумієш, я в якій справі,— почав Бостон.— Бачиш, он і курджун прихопив, прив'язав до сідла. Ти тих вовченят віддай мені, Базарбаю. Треба їх повернути на місце.
— На яке місце?
— Підкласти в лігвище.
— Он воно що! — єхидно скривився Базарбай.— А я все думав, чого це наш передовик завітав зранку. Справи свої залишив і прискакав. Ти, мабуть, забуваєш, Бостоне, що я не ходжу в тебе в пастухах. Я такий самий чабан, як ти. І ти мені не указ.
— До чого тут указ — не указ! Ти що, не можеш спокійно вислухати? Якщо ти думаєш, що вовки забудуть про те, що вчора сталося, ти дуже помиляєшся, Базарбаю.