Авдій кричав, підносив руки догори і закликав негайно приєднатися до нього, щоб очиститися від зла і покаятися.
У своїй нестямності він був незугарний і смішний, він кричав і метався, немов у передчутті кінця світу,— йому здавалося, що все провалюється крізь землю, падає у вогняну безодню.
Він хотів навернути до Бога тих, хто прибув сюди за довгим карбованцем... Хотів зупинити колосальну машину винищування, яка розігналася на просторах Моюнкумської савани,— оцю всепожираючу механізовану силу...
Хотів подолати нездоланне...
І тоді за порадою Мишаша його скрутили, зв'язали мотузками і кинули у кузов грузовика просто на туші забитих сайгаків.
— Лежи там, бля, і здихай. Нюхни сайгачого духу! — кричав йому Мишаш, хриплячи від натуги.— Клич тепер свого Бога! Може, він, бля, тебе почує і спуститься до тебе з неба...
Стояла ніч, місяць зійшов над Моюнкумською саваною, де прокотилася кривава облава і де всі живі тварі і навіть вовки побачили своїми очима гибель світу...
А губителі, за винятком Авдія Калістратова, який на біду свою опинився того дня в Моюнкумах, одностайно торжествували...
І за це його збиралися судити...
* * *
Стягнувши Авдія з кузова, Мишаш і Кепа притягли його до Обера і силою примусили стати перед ним на коліна. Обер-Кандалов сидів на порожньому ящику, розкинувши поли плаща, що настовбурчився, і широко розчепіривши ноги у кирзових чоботях. Освітлений світлом від підфарників, він здавався неприродно величезним, насупленим, украй зловісним. Збоку, біля вогнища, яке все ще пахло підгорілим шашликом із хвіжої сайгачатини, стояли, час від часу щулячись, Гамлет-Галкін і Абориген-Узюкбай. Вони вже неабияк захмеліли і тому, очікуючи обе-рівського суду над Авдієм, безглуздо посміхалися, про щось шепотілися, підштовхуючи один одного і переморгуючись.
— Ну що? — прорік нарешті Обер, презирливо глянувши на Авдія, який стояв перед ним на колінах.— Ти подумав?
— Розв'яжіть руки,— мовив Авдій.
— Руки? А чому вони в тебе зв'язані, ти про це подумав? Адже руки зв'язують тільки заколотникам, змовникам, бунтарям, порушникам порядку і дисципліни! Порушникам порядку, чув? Порушникам порядку!
Авдій мовчав.
— Ну, гаразд, спробуємо розв'язати тобі руки, подивимося, як ти себе поведеш,— змилостивився Обер.— Ану, розв'яжіть йому руки,— наказав він,— вони йому зараз будуть потрібні.
— І на хрена, бля, розв'язувати,— невдоволено бурчав Мишаш, розмотуючи мотузку за спиною Авдія.— Таких треба, як щенят, топити відразу. Таких треба в три погибелі гнути, в землю вганяти.
Тільки тепер, коли його розв'язали, Авдій відчув, як затерпли у нього плечі й руки.
— Ну що, прохання твоє ми виконали,— сказав Обер-Кандалов.— У тебе ще є шанс. А для початку візьми випий! — І він простягнув Авдієві склянку горілки.
— Ні, я не питиму! — навідріз відмовився Авдій.
— Та подавися ти, шваль! — Різким порухом Обер вихлюпнув горілку просто в лице Авдієві. Той, від несподіванки мало не захлинувшись, схопився. Але Мишаш і Кепа знову навалилися, придавили Авдія до землі.
— Брешеш, бля, будеш пити! — гарчав Мишаш.— Я ж казав, таких топити треба! Ану, Обер, налий-но ще горілки. Я йому в пельку заллю, а не питиме — приб'ю, як собаку.
Краї склянки, що хруснула в руці Мишаша, порізали Авдієві обличчя. Захлинувшись горілкою і власною кров'ю, Авдій вивернувся, став відбиватися руками й ногами від Мишаша і Кепи.
— Хлопці, облиште, бог з ним, нехай не п'є, самі вип'ємо! — жалісливо скімлив Гамлет-Галкін, бігаючи навколо тих, що билися. Абориген-Узюкбай шмигнув за ріг машини і злякано виглядав звідти, не знаючи, як бути: чи то залишитися на місці — горілки он скільки ще недопили,— чи то бігти від лиха подалі... І тільки Обер-Кандалов, поважно сидячи на своєму ящику, як на троні, ніби за цирковою виставою стежив.
Гамлет-Галкін підскочив до Обера:
— Зупини їх, Обере, дорогий, адже вб'ють — під суд підемо!
— Під суд! — бундючно хмикнув Обер.— Який ще тобі суд у Моюнкумах? Я тут суд! Спробуй потім доведи, що і як. Та, може, його вовки розтерзали. Хто бачив, хто доведе?
Авдій втратив свідомість, упав їм під ноги, і вони заходились бити його чобітьми. Остання думка Авдія була про Інгу: як складеться її доля, адже ніхто і ніколи не зможе любити її так, як він.
Він уже не чув нічого, в очах у нього потемніло, і йому чомусь привиділась сіра вовчиця. Та сама, яка того спекотного літа перестрибнула через нього у конопляному степу...
— Порятуй мене, вовчице,— раптом вирвалось в Авдія. Він немовби інтуїтивно відчув, що вовки, Акбара і Ташчайнар, зараз наближаються до свого лігвища, яке тієї ночі зайняли люди. Звірів тягло до звичної ночівлі, ось чому вони повернулися, сподіваючись, очевидно, що люди вже полишили їхній видолинок і подалися кудись далі...
Але громада грузовика, як і раніше, застрашливо темніла на тому ж місці — звідти долинали крики, вовтуження, звук тупих ударів...
І знову вовкам довелося повернути в степ. Змучені, неприкаяні, вони чвалали навмання, куди очі дивились... Не було їм життя від людей ні вдень ні вночі... І поволі брели вони, і місяць освітлював їхні темні силуети з підібраними хвостами...
А суд, вірніше самосуд, тривав... П'яні в дим облавники не помічали, що підсудний Авдій Калістратов, коли його черговий раз збивали з ніг кулаками, майже не намагався підводитись.
— Ану, вставай, попівська мордо,— підганяли його сильними штурханами і матюками то Мишаш, то Кепа, але Авдій лише тихо стогнав. Озвірілий Обер-Кандалов схопив обвислого, як мішок, Авдія, підняв над землею і, тримаючи за комір, почав вичитувати, ще більше шаленіючи від своїх слів:
— То ти нас, сволото, Богом вирішив залякати, страху на нас нагнати, очі нам Богом колоти захотів, гад ти такий! Нас Богом не залякаєш — не на тих натрапив, сука. А сам ти хто? Ми тут завдання державне виконуємо, а ти проти плану, сука, проти області, отже, ти — сволото, ворог народу, ворог народу і держави. А таким ворогам, шкідникам і диверсантам немає місця на землі! Це ще Сталін сказав: "Хто не з нами, той проти нас". Ворогів народу треба винищувати під корінь! Ніяких попусків! Якщо ворог не здається, його знищують до такої-то матері. А в армії за таку агітацію дають вишку — і край! Щоб чисто було на нашій землі від усілякої погані. А ти, пацюк церковний, чим займався? Саботажем! Зривав завдання! Під монастир хотів нас підвести. Та я тебе придушу, виродка, як ворога народу, і мені тільки спасибі скажуть, бо ти агент імперіалізму, гад! Думаєш, Сталіна немає, то управи на тебе не знайдеться? Ти, тварюка попівська, ставай зараз же на коліна. Я нині твоя влада — зречися Бога свого, а інакше кінець тобі, сволота такенна!