несе добро. Йому виявилось не під силу вплинути на добувачів, щоб порятувати їх від страшної долі. І разом з тим він не міг не розуміти, який вразливий він через це своє всепрощення, до яких фатальних наслідків воно може призвести...
І все ж світ не без добрих людей, знайшлися вони і в тому натовпі випадкових людей на вокзалі. Якась старенька жінка, сива, пов'язана хусткою, що сиділа з речами на лавці напроти Авдія, очевидно, зрозуміла, що чоловікові не-здужається і він потребує допомоги.
— Громадянине,— почала було вона і одразу ж чисто по-материнському запитала: — Синку, тобі недобре? Чи не захворів ти, бува?
— Схоже, що захворів, але ви не турбуйтеся,— спробував усміхнутися Авдій.
— Це ж як не турбуватися? Ой батечку, та що це таке, чи ж не впав ти звідкілясь? А жар у тебе сильний,— сказала вона, доторкнувшись до лоба Авдія.— І очі зовсім хворі. Ти ось що, синку, нікуди не йди, а я піду довідаюсь, може, тут лікарі які є або, може, тебе в лікарню яку влаштують. Не можна ж тебе так залишити...
— Та не турбуйтеся, не треба,— говорив їй Авдій кволим голосом.
— Ні, ні. Ти посидь тут трошки. Я вмить обернуся... Доручивши приглядати за речами сусідці з малими дітьми, жаліслива жінка кудись пішла.
Скільки її не було, Авдій не пам'ятав. Йому стало зовсім погано. Тепер він зрозумів, у чому справа: у нього дуже боліло горло. Неможливо було навіть глитнути слину. "Мабуть, ангіна",— подумав Авдій. Він так знесилів, що йому хотілося лягти, простягтися просто на підлозі — нехай на нього наступають — і забутися, забутися, забутися...
Авдій уже було почав засинати, як раптом натовп у залі чекання заворушився, почувся гомін. Розплющивши очі, він побачив, що із міліцейської кімнати виводять гінців. їх з усіх боків оточував наряд міліції. Сердитий лейтенант прямував попереду — люди розступалися перед ним, слідом за ним сунули гінці в наручниках. Вони йшли під конвоєм один за одним — Петруха, Махач, Льонька, Микола, двоє дивер-сів та інші, всього чоловік десять. їх виводили з вокзалу.
Пересилюючи себе, Авдій насилу підняв дошку і кинувся за гінцями. Йому здавалося, що він пересувається дуже швидко, але чомусь він так і не зміг догнати підконвойних. Роззявляки, які збилися довкола, теж перешкоджали Авдієві протовпитися до гінців. Та як гінців вивозили, він
побачив: неподалік від дверей вокзалу стояла крита машина із заґратованими дверцятами позаду — два міліціонери підхоплювали гінців під пахви і заштовхували всередину.
Потім у машину сів конвой, і дверцята зачинилися. У кабіну поруч з водієм сів лейтенант, машина покотила геть від вокзальної площі. Натовп висловлював найрізноманітніші припущення:
— Бандитів спіймали. Цілу зграю.
— Не інакше як ті, що вбивали людей по квартирах.
— Жах який!
— Та хіба ж це бандити? Пацани якісь.
— Пацани, кажеш? Теперішні пацани кого хочеш уб'ють і оком не моргнуть.
— Та ні, люди добрі, це добувачі анаші. Еге ж, ті самі, що анашу провозять. Тут їх ой скільки ловлять на товарняках...
— Скільки не лови, а вони все пруть...
— Та що ж це таке...
Так скінчилася гірка епопея гінців. І Авдій відчував у душі непоясниму спустошеність...
Погано пам'ятаючи, де він спершу сидів, Авдій поплентався до залу чекання. Ішов навмання, через силу тягнучи ноги, і раптом назустріч йому та сама сива жінка.
— Та ось він, ось! — сказала вона медсестрі в білому халаті.— Куди ж ти пішов, синку, адже ми, тебе шукаючи, з ніг збилися. Ось і медсестра прийшла. У тебе, либонь, жар, то вони бояться, чи не заразна в тебе хвороба.
— Не думаю,— слабким голосом відповів Авдій. Медсестра помацала Авдієві лоб.
— Висока температура,— сказала вона.— А розлад шлунка є? Понос з гнильним запахом? — уточнила вона.
— Немає.
— Ну, все одно. Треба пройти в медпункт. Там лікар подивиться ще.
— Та я готовий.
— А речі ваші де?
— Речей у мене немає...
IV
У жалпак-сазькій станційній лікарні, куди поклали Авдія Калістратова, лікар Алія Ісмаїлів-на, похмура казашка, оглянувши хворого, суворо мовила: — Стан у вас досить складний. Травму ноги повинен подивитися спеціаліст. А поки що лікуватимемо антибіотиками, щоб зараження не розповсюдилося. Але ви, хворий, мусите розповісти мені все, що з вами трапилося. Я запитую вас не з цікавості, а як лікар...
Серед усіляких зустрічей і розлук хоч раз у житті трапляється те, що не назвеш інакше, як зустріччю, посланою Богом. Але який великий ризик, що подібна зустріч ні до чого не приведе, людина починає розуміти лише згодом — і тоді їй на мить стає страшно при думці, а що, коли б та зустріч виявилась марною... Адже результат зустрічі залежить уже не від Бога, а від самих людей.
Щось схоже сталося і з Авдієм Калістратовим. Увечері третього дня до нього в лікарню прийшла вона — та, про яку він міг лише мріяти, бо не знав, хто вона, а мріяти можна про все на світі...
Вдень після уколів і таблеток температура дещо спала і на вечір уже не піднімалася вище тридцяти семи і трьох. Однак пухлина на нозі поки що не зійшла, і одне ребро з правого боку виявилося зламаним, рентген показав тріщину. В цілому ж ішло на одужання. На суб'єктивне самопочуття Авдій не міг поскаржитися. Лікар Алія Ісмаїлівна виявилась зцілителем у повному розумінні слова, який виліковує не тільки знаннями, але і самою своєю зовнішністю. Усі її призначення, сама манера розмовляти вселяли пацієнтові спокій і впевненість, допомагали йому чинити опір хворобі. її психотерапія була стриманою і мудрою, і Авдій після всіх перипетій і потрясінь особливо гостро відчув, як необхідні часом людині турбота і увага інших людей. Відверто кажучи, він навіть зрадів, що захворів і потрапив до рук хорошого лікаря,— так йому було спокійно і славно в тихій і скромній станційній лікарні, розташованій у маленькому парку.
Вікно з білими занавісками, яке виходило на алею, було трохи відчинено. Спека ще не спала. Двоє сусідів по палаті вийшли у двір подихати і покурити, а Авдій лежав сам і знай міряв температуру. Йому дуже не хотілося, щоб температура знову піднялася. Мимо вікна простукотіли гострі каблучки, і жіночий голос навів довідку про нього у чергової сестри. Хто б це міг бути? Голос видався Авдієві знайомим. Незабаром сестра відчинила двері в палату.