Ці міркування дещо заспокоювали Авдія, але душа його боліла, і передусім за Льоньку. Ось кого можна було б вивести на путь істинну, але не вдалося.
Пригадалося Авдієві тепер усе, що довелося йому узнати й побачити в Примоюккумських степах,— і та зустріч його з вовками, і те, як сіра вовчиця перескочила через його голову, замість того, щоб встромити в нього ікла. Дивним було це, дуже дивним — і назавжди запам'ятав він лютий і мудрий погляд її синіх очей.
Та ось над залізницею знову зійшло сонце, життя пішло по новому колу. Чудесно було в степу після нічного дощу. Ще не настала спека, і всі степові простори, скільки було видно довкола, дихали чистотою, співали в небі жайворонки. Тішилися співом, порхали степові птахи між небом і землею. А степом, перебігаючи від горизонту до горизонту, йшли поїзди, нагадуючи про життя, яке вирує далеко звідси.
Гармонія і упокорення панували того ранку в степу, який минулої ночі набрався благодатної вологи небес.
Як тільки пригріло сонце, Авдій вирішив просушити одяг, почав знімати його й жахнувся — одяг був такий подертий, що в ньому соромно було з'явитися на людях. Тіло ж його було все вкрите саднами і великими синцями. Добре, що не мав при собі дзеркала,— бо ж побачивши себе в дзеркалі, він злякався б страшного вигляду свого, але й без дзеркала розумів, що з ним: до обличчя неможливо було доторкнутися.
І все-таки в нього вистачило мудрості переконати себе, що все могло обернутися значно гірше, що він лишився живий, а вже це — велике щастя.
Коли він роздягався під мостом, виявилась ще одна неприємність — паспорт і ті дрібні гроші, що були в кишенях, стали непридатними. Паспорт, що порвався під час падіння і намок під дощем, перетворився на жмуток сирого паперу. А з грошей біль-менш збереглося всього дві купюри — двадцяти п'яти і десяти карбованців. На ці гроші Авдієві треба було доїхати до Москви і далі до Приокська.
Невеселі думки напосілися на Авдія Калістратова. Після вигнання із семінарії Авдієві випало жити в досить скрутних умовах. За згодою сестри Варвари довелося продати старе піаніно, на якому вона в дитинстві вчилася грати. В комісійному магазині дали за піаніно півціни, пояснюючи, що музичні інструменти нині не дефіцит, їх навалом, навіть старі магнітофони і то подіти нікуди, а піаніно й поготів. Довелося погодитись і з такою ціною, оскільки іншого виходу не було. І ось тепер лишився зовсім без нічого. Краще не придумаєш!
Почався новий день, а значить, треба було жити, і знову матерія буття брала ідеаліста Калістратова за горло.
Цілу ніч він провів під мостом у роздумах, і тепер йому треба було вирішувати, як вибратися звідси, а крім того, треба було подумати і про хліб насущний.
І тут Авдієві усміхнулося щастя. Коли розвиднилося, з'ясувалось, що під мостом, де він прихистився, пролягала степова дорога. Щоправда, дуже скидалося на те, що машини тут ходили не часто. Невідомо, скільки ще довелося б очікувати попутки, і Авдій вирішив своїм ходом дістатися до найближчого роз'їзду, а там доїхати якось до Жалпак-Саза. Вирішивши йти, Авдій почав озиратися довкола: чи не знайдеться якоїсь палиці, щоб опиратися на неї в дорозі. Праве розпухле коліно, яке розбив, падаючи з поїзда, дуже боліло. Оглядаючись довкола, Авдій повтішався: "А раптом Гришан викинув ту палицю, якою Петруха мене добив? Адже тепер вона йому ні до чого!" Палиці, звісно, він не знайшов, зате помітив, що степом у бік моста котить якась машина.
Це був вантажний автомобіль із саморобною фанерною будкою над кузовом. У кабіні поруч з шофером сиділа жінка з дитиною на руках. Машина відразу загальмувала. Шофер, кремезний темнолиций казах, не без подиву розглядав Авдія із напіввідчиненого вікна кабіни.
— Хлопче, тебе що, цигани побили? — невідомо чому так запитав він.
— Ні, не цигани. Сам випав із поїзда.
— Ти не п'яний?
— Я взагалі не п'ю.
Шофер і жінка з дитиною співчутливо заохали, заговорили між собою по-казахському, в їхній розмові часто повторювалось слово "бічара"
— Тоді давай сідай, ми в Жалпак-Саз їдемо. А інакше помреш сам у степу, бічара. Тут машини нечасто ходять.
Ледве стримуючи сльози, які по-зрадницьки підступили до горла, Авдій зрадів, як хлопчик.
— Спасибі, брат,— сказав він, прикладаючи руку до грудей.— Я саме хотів попросити, щоб ви мене прихопили, якщо вам по дорозі. Важко мені йти, з ногою погано. Спасибі.
Шофер вийшов, допоміг Авдієві залізти в машину.
— Давай іди сюди. Я тебе трохи підніму, бічара. Та ти лізь, не бійся: там шерсть. Здавати везу із радгоспу. Буде м'яко тобі. Тільки дивись не кури.
— А я взагалі некурящий. Не турбуйтесь,— запевнив його Авдій щонайсерйозніше.— Я цілу ніч був під дощем, змок увесь, а тут зігріюсь, до тями прийду...
— Гаразд, гаразд! Я так просто сказав. Відпочивай, бічара.
Жінка виглянула із кабіни, щось мовила шоферу.
— Жінка запитує, ти їсти хочеш? — пояснив шофер, усміхаючись.
— Дуже хочу! — чесно зізнався Авдій.— Спасибі. Якщо у вас є що-небудь, дайте, будь ласка, я вам буду дуже вдячний.
Авдієві здалося, що пляшка кислого овечого молока і коржик спеченого на вогнищі свіжого хліба, запашного й білого, послані йому з неба за муки тієї ночі.
Поївши, Авдій міцно заснув на тюках з овечою вовною, від яких тхнуло жиром і потом. А машина мчала степом, який ще зберігав свіжість після нічної зливи. І цей шлях був Авдієві на користь — як одужання після хвороби.
Прокинувся він, коли машина зупинилась.
— Приїхали. Тобі куди треба? — шофер вийшов із кабіни і стояв уже біля заднього борту, заглядаючи в кузов.— Хлопче! Ти живий?
— Живий, живий! Спасибі,— озвався Авдій.— Ми вже в Жалпак-Сазі, значить?
— Еге ж, на станції. Нам зараз на склад живсировини, а тобі куди?
Бічара — нещасний, бідолаха.
— А мені на вокзал. Спасибі ще раз, що виручили. І дружині вашій спасибі велике. Слів немає, щоб вам віддячити.
Злізаючи з кузова при допомозі шофера, Авдій застогнав від болю.
— Зовсім погано тобі, бічара. Ти піди в лікарню,— порадив Авдієві шофер.— Треба палицю тобі, тоді легше ходити буде.
До приміщення вокзалу Авдій добирався цілих півгодини. Добре, що по дорозі підібрав якийсь уламок дошки, пристосував його як милицю під пахвою — то стало легше шкандибати.