— Ось вона, рідна! — примовляв радісно Петруха, обводячи широким жестом степові простори.— Глянь, а ген ще й ще! Це все вона — анаша! Та тільки тут не будемо збирати — це що! Це так собі! Я поведу вас в такі місця, де аж голова піде обертом...
Вони пішли далі і через годину набрели на такі густі зарості анаші, що від самого духу її повеселішали, як від легкого сп'яніння. Конопель тут було скільки душі завгодно. Вони почали збирати і листя і цвіт анаші і розстеляли зібране для просушування. Петруха доводив, що просушувати варто годин зо дві, не більше. Робота йшла на лад... І все було так, що краще й не придумаєш. Та раптом звідкілясь долинуло гудіння вертольота. Він низько летів над степом, і здається, прямував у їхній бік.
— Вертоліт, вертоліт! — по-дитячому голосно й радісно загорлав Льонька і, сіпаючись, застрибав.
Але Петруха — той не розгубився.
— Лягай, дурню! — закричав він і додав матюків.
Всі вони лягли ниць, поховались в траві — вертоліт пройшов трохи збоку, і навряд чи вертольотчики помітили їх, але Петруха потім усе не міг заспокоїтись і довго виказував Льоньці — йому здавалося, що вертоліт навмисне прилітав видивлятися гінців.
— А що,— розмірковував він,— згори все видно, кожну мишку. А нас, дурнів, видно за сто верст. Він, як побачить, одразу повідомить куди треба по рації. А коли нагряне міліція на машинах, тут подітись нікуди — тільки руки вгору, і кришка!
Але незабаром і він забув про це, треба було працювати. Саме в той день і сталася зовсім немислима пригода: Авдій зустрівся з вовчим сімейством. А було це так.
Зробили перекур, перекусили трохи, і тоді Петруха сказав:
— Слухай, Авдяю, ти неначе прижився уже в нас, став свій в допису. Та ось що я тобі скажу. Значить, так, є в нас один закон для новеньких, таких, як ти. Якщо перший, значить, раз на діло йдеш, маєш неначе зробити Самому сплату чи подарунок, як хоч розумій.
— Який іще подарунок? — розвів руками Авдій, здивований таким поворотом справи.
— Та ти стривай, ти чого сполошився? Ти що думаєш, у магазин, чи що, за подарунком бігти треба? Тут не добіжиш. А я ось, значить, про що товкмачу. Треба тобі пласти-лінчику трохи назбирати, ну хоч би із сірникову коробочку. Побігаєш тут по травках, я тобі розкажу, як це робиться, а той пластилін, значить, при зустрічі піднесеш неначе задля дружби, та ти ж тямуща людина, все розумієш: Сам — він головний, ти підлеглий, таке тобі від нього довір'я...
Авдій задумався: а для нього тут є свій резон — піднесення пластиліну, пилкової маси анаші, найціннішого продукту, могло відкрити доступ до Самого. З'явилась можливість побачити нарешті Самого. А як це потрібно! Раптом удасться розговоритись із Самим, під чиєю владою були всі гінці. "Влада, влада, де дві людини, там уже і влада!" — гірко посміхнувся Авдій Калістратов.
— Добре,— сказав він,— значить, зберу я пластилін і віддам Самому. А коли віддам, на станції, чи що?
— Точно не знаю,— зізнався Петруха.— Може, завтра і віддаси.
— Як завтра?
— А так. Додому час повертатись. Досить. А завтра — двадцять перше число. Завтра нам, кров з носа, до чотирьох дня треба бути на місці. Ось і рушимо.
— На якому місці?
— А на такому,— бундючився своєю поінформованістю Петруха.— Зберемось, тоді дізнаєшся. На триста тридцятому кілометрі.
Авдій більше не став розпитувати — зрозумів і так, що триста тридцятий кілометр — це якась ділянка залізниці на Чуйській вітці; важливо було інше — зустріч з Самим найімовірніше могла відбутися там і, мабуть, завтра. То чи не краще, не гаючи часу, приступити до збору цього самого пластиліну?
Діло виявилось нескладним, але вкрай обтяжливим і за способом варварським. Треба було, роздягнувшись догола, бігати по заростях, щоб на тіло налипав пилок із суцвіть конопель, що він і робив. Ну й довелося ж побігати Авдію Калістратозу того дня — ніколи в житті він стільки не бігав! Пилок цей, ледь помітний, майже мікроскопічний, майже безбарвний, хоча й налипав, але зібрати з тіла цей майже невидимий наліт виявилось не так-то просто — у результаті всіх зусиль пластиліну вийшло мізерно мало. І тільки усвідомлення того, що це необхідно для зустрічі з головним, якого величали Самим, для того, щоб, назбиравши матеріалу, розкрити утаємничені пружини поведінки гінців і через слово, через газету огласити криком болі всю країну,— тільки це змушувало Авдія бігати й бігати туди-сюди під палючим сонцем.
У тій біганині Авдій досить далеко опинився від дружків, вишукуючи в степу найбільш густі зарості анаші. І тут найшов на нього якийсь момент дивовижного стану легкості, ширяння чи то наяву, чи то в уяві. Авдій і не помітив, як це сталося. У небі щедро світило сонце, повітря було тепле, пурхали й пересвистували якісь птахи, особливо заливались жайворонки, мигтіли метелики й інші комахи і теж видавали різні звуки,— словом, рай земний, та й тільки, і в тім раю, роздягнувшись догола, залишивши на собі тільки панаму, окуляри, плавки і кеди, Авдій Калістратов — білошкірий, худющий півничанин, захмелілий від пилку, гасав як заведений туди-сюди степом, вибираючи найвищий і най-густіший травостій. Навколо нього клубочився збитий пилок квітучих конопель, що зав'язували сім'я, і від тривалого вдихання того летючого Дурману в уяві Авдія, природно, виникали різноманітні видіння. Особливо втішне було одне: він мчить на мотоциклі, влаштувавшись позаду вчорашньої мотоциклістки. Причому його аніскілечки не бентежила та обставина, що він сидить не за кермом могутнього мото-коня, як належало б справжньому мужчині, а пасажиром, який прилаштувався позаду — там, де звичайно сидять жінки. Але що робити, якщо він не вміє водити мотоцикл та й взагалі далекий від техніки. Його цілком влаштовувало те, що він їхав разом з нею на одному мотоциклі. її волосся розвівалося на вітрі, вибиваючись з-під шолома, торкалося його обличчя, як руки вітру, липло до губ, до очей, лоскотало шию, і це було прекрасно; іноді вона оглядалась, пустотливо усміхалась йому, сяяла очима — як йому хотілося, щоб так було вічно... без кінця...
Отямився він, лише коли побачив біля себе трьох вовченят. Оце так! Звідки вони взялись? Він не вірив своїм очам. Троє вовченят, виляючи хвостиками, хотіли наблизитись до нього, погратись з ним — торопіли, але не тікали. Голінасті, як підлітки, з напівнастовбурченими, нестійкими вухами, ще гостроморді і з запитливими й до смішного довірливими очима. Це чомусь так розчулило Авдія, що, забувши про все, він почав лагідно підкликати їх до себе, забавляти й манити, а сам увесь сяяв від людської прихильності, і саме в цей час він побачив — спалах білої блискавки, білий вищир вовчиці, що мчала на нього... Це було так несподівано, так стрімко, але й так повільно і страшно, що він не відчув, як самі собою підігнулись коліна і як він присів навпочіпки, схопившись за голову,— він не відав, що саме це врятувало йому життя; а вовчиця була вже за два-три кроки і в несамовитому стрибку раптом перемахнула через його голову, обдавши звірячим духом; тієї ж миті їхні очі зустрілися, Авдій побачив вогненний синій погляд вовчиці, її незрівнянно сині й жорстокі очі, і мороз побіг по шкірі, а вовчиця тим часом іще раз стрімко, мов вітер, перескочила через нього, кинулася до вовченят і з нальоту погнала їх геть, пустивши в хід зуби, а заодно круто завернула з путі страшного звіра — величезного вовка зі здибленим загривком, який висунувся із балки, і всі вони враз зникли, неначе їх знесло бурею...