До Пушкінського музею почали під'їздити автомобілі, що вилискували глянцем, підкотив навіть інтуристський автобус. Отже, настав час. Біля входу в Італійський дворик вже товпилися люди. Всі вони були чимось схожі між собою, і жінки, й чоловіки,— так буває, коли люди разом очікують якогось діяння, події. Хтось запитував зайвий квито-чок. Я віддав один квиток студентові, короткозорому, мабуть, або не в тих окулярах. І сам був не радий. Він почав відраховувати в натовпі дрібні гроші, вони падали на землю, я просив його зупинитись, сказав, що квитки мені подарували і тому один із них я дарую йому, але він нізащо не погоджувався і, коли я вже проходив у зал, кинув мені ті дрібні гроші в кишеню куртки. Звичайно, гроші мені були потрібні, я жив, як мовиться, на вільних, але бідних хлібах, і все-таки... Збентежило мене й те, що столична публіка відповідно одягнена, а я у старих, поношених джинсах, в курточці нарозхрист, у великих черевиках та ще й з побритою бородою, до чого я так важко звикав, немовби мені чогось не вистачало,— адже я зібрався в далеку путь-дорогу, в якісь невідомі конопляні степи із хтозна-якими добувачами анаші. Але все це були незначні дрібниці...
У високому, на два поверхи Італійському дворику всі експонати залишились, як мені здалося, на місцях, тільки посередині залу поставили щільними рядами стільці, на яких ми і розмістилися. Ні сцени, ні мікрофонів, ні завіси — нічого такого не було. Там, де належить бути президії, скраю стояла невелика кафедра. Хвилини через дві всі місця були вже зайняті, дехто навіть товпився біля входу. Очевидно, серед присутніх було багато знайомих, поміж себе всі жваво перемовлялись, і тільки один я мовчав, був сам по собі.
Та ось звідкілясь збоку із дверей вийшли дві жінки. Одна з них, служителька Пушкінського музею, представила Другу — болгарську, як вона висловилась, колегу із софійського музею при соборі Олександра Невського. Різноголосиця в залі стихла. Болгарка, поважна молода жінка, гладенько зачесана, в гарних туфлях, з красивими ногами, що чомусь впало мені в очі, суворо глянувши поверх великих темних окулярів, вітала нас і непоганою російською мовою зробила невелику доповідь. Розповіла, що поряд із безцінними експонатами церковного будівництва, старовинними рукописами, зразками іконопису і книгодрукування вони демонструють у своєму музеї, в крипті — напівпідвальних залах собору,— на вечірніх концертах, як повідомила вона, усміхнувшись, і експонати в живому виконанні — середньовічні церковні співи. З цією метою на запрошення Пушкінського музею вони, мовляв, і прибули з капелою "Крипт".
— Просимо! — запропонувала вона під аплодисменти.
Співаки зайшли, власне, вони чекали тут же, за дверима, через які і ми проходили. їх було десять чоловік, усього десять. Причому всі молоді, можна сказати, мої ровесники.
Всі в однакових чорних концертних костюмах, з цупкими метеликами на білих манішках, усі в чорних черевиках. Ні тобі інструментів, ні мікрофонів, ні естрадних звукопідсилювачів, ні навіть помосту для сцени і ніяких, звичайно, світлових маніпуляторів — просто в залі трохи пригасили світло.
І хоча я був певен, що тут зібралися слухачі, які мали уяву, що таке капела, мені чомусь стало страшно за співаків. Стільки людей зібралось, та й молодь наша звикла до електронного гучноголосся, а вони — мов неозброєні солдати на полі бою.
Співаки вишикувались плечем до плеча, утворивши невелике півколо. Обличчя їхні були спокійні і зосереджені, неначе вони зовсім не боялися за себе. І ще одну дивну річ я помітив — усі вони чомусь здавалися схожими один на одного. Можливо, тому, що в цей час ними володіли спільні турботи, загальна готовність, єдиний душевний порив. Адже в такі хвилини все, може, й дуже важливе в інший час у повсякденному житті кожного, зовсім виключається з помислів — так само напередодні бою всі думають лише про те, як здобути перемогу.
Тим часом ведуча, надто серйозно поглядаючи крізь темні окуляри, дала перед початком концерту коротеньку історичну довідку про своєрідність болгарської церкви, яка йде від візантійського коріння, але зі своїми особливостями, зі своєю літургією, торкнулась також певних деталей, що стосуються національних традицій болгарського співу. І оголосила початок концерту.
Співаки були готові. Вони ще трохи помовчали, готуючи дихання, ще тісніше зімкнулись плечима, і враз стало зовсім тихо, зал неначе спорожнів — так усім було цікаво, що ж зможуть оці десятеро, як вони зважились і на що сподіваються. І ось за кивком того, що стояв праворуч третім від краю — очевидно, ведучого в цій групі,— вони заспівали. І голоси злетіли...
В тій тиші ніби повільно рушила з місця божественна повітряна колісниця із блискотливими ободами і спицями і покотилась по невидимих хвилях за межі залу, лишаючи за собою довго не стихаючий, що знову й знову відроджувався із невичерпних запасів духу, урочистий і тріумфальний слід голосів.
Уже із зачину стало ясно, що ця капела досягла такої ступені зіспіваності, такої рухливості і злагодженості голосів, яку практично немислимо досягти десяти різним людям, хоч якими вокальними даними і майстерністю вони володіли, і коли б співали у супроводі будь-яких, особливо сучасних, музичних інструментів, то, без сумніву, таке унікальне приміщення на десяти опорах розвалилося б. Рідкісна доля могла влаштувати таке чудо — щоб саме вони, оці десятеро, послані з неба, народились приблизно в один і той же час, вижили і відшукали один одного, пройнялись синівським почуттям обов'язку перед праотцями, що колись вистраждали Його, вигаданого, недосяжного і невіддільного від духу,— адже лише із цього міг виникнути такий непере-даваний щирий спів. І в цьому була сила їхнього мистецтва, сильного лише пристрастю, захопленістю, могутністю вивержених звуків і почуттів, коли завчені божественні тексти лише привід, лише формальне звернення до Нього, а на першому місці тут людський дух, спрямований до вершин власної величі.
Слухачі були покорені, зачаровані, сповнені роздумами; кожному випала нагода самому прилучитись до того, що віками складалось між трагічними помилками і проясненнями розуму, що завжди шукає себе зовні, і в той же час разом з усіма, колективно сприйняти Слово, яке збільшує вдесятеро силу співу завдяки причетності до нього багатьох душ. І водночас уява повела кожного в той невиразний, але завжди до болю бажаний світ, що складається із власних спогадів, мрій, журби, докорів сумління, із втрат і радощів, яких зазнала людина на своєму життєвому шляху.