Давнє видиво злебеділо, як мана, бо оті звуки, які долинали з вулиці, поближчали й подужчали, і тепер вони долинали б у кімнату, навіть якби я зачинив вікно. Непевна тривога, яку творили музичні інструменти в чиїхось невправних руках, остаточно зруйнувала лад моєї душі, остаточно відігнала спогади, позбавивши їх будь-якої слушності, і тепер я роздратовано відзначив, що мимоволі належу їм, підпорядкований їхній владі.
Вийшов на подвір'я. Цвіли мальви і соняшники, повітря просякло густим духом городини й саду. Злеглий під тином укіс трави пах зів'ялою гіркотою свіжості. Біля воріт стояла тітка Горпина в білій хустині і, либонь, витягувала свого цікавого носа через усю вулицю аж до верби на чужому обійсті.
Музика, така зайва і недоладна в цей сонячний літній день, наростала. І, стоячи біля криниці, скоро на вигині вулиці я побачив дитячу ватагу. Йшли хлопчики й дівчатка, але більше було хлопчиків. Кожен із них грав на якомусь інструменті — той перебирав струни гітари, той грав на балалайці. Маленький, мов печеричка, замурзаний хлоп'як дув у сурму, тримаючи її обома руками. Ген і барабан вибамкує — в його жовтий живіт гамселить і гамселить веснянкуватий здоровань, що на дві-три голови височіє над ватагою. Білява дівчинка несе в руках транзистор, який, мабуть, увімкнуто, але хіба втямиш у цьому гармидері, яку програму він зараз транслює — естрадні пісні чи, може, поради механізованим ланкам кукурудзоводів.
Піонерський загін іде вивчати, любити і знати свій рідний край? А якщо це турпохід, то де ж піонервожатий?
Ось ватага порівнялася з подвір'ям, і я помітив, що поміж самодіяльних музикантів іде двоє знайомих хлопчиків-близняток, які на витягнутих угору руках несуть диктовий ящик. Це був ящик із-під посилки, темніла обкришена сургучева печать, а також адреса — область, район, село. Великими карлючками було виведено прізвище — "Копайгородський". І вже дрібнішим цятковинням літер — зворотна адреса.
У ящику з-під посилки можна було помітити квіти — півонії, мальви, ромашки. Обличчя в дітей були зосереджені, похмурі. Йшли по вулиці, не роззираючись по боках, а по боках — на подвір'ях і біля воріт — стояли дорослі, їхні батьки, матері й сестри та брати, що стежили за дітьми без тіні усміху.
Музика, не обриваючись, гриміла та гриміла, й від неї віяло розпачливим смутком.
Тепер діти вже віддалялись по вулиці в напрямку сільської околиці.
— Що це за музичний похід? — наблизився я до тітки Горпини, що, звісившись через ворота, дивилась услід ватазі.— Грають і грають...
— Таж по Кривенькій Галинці грають...
— По кому?
— По Кривенькій Галинці... Несли домовинку в руках, хіба не бачили?
— Бачив... А що з Кривенькою Галинкою?
— Знайшли мертвою в соснах. Видно, хтось порішив. Ось діти й надумали такий похорон... Діти, що з них візьмеш... Бачте, жаль, їм пташку. Знаєте, і в мені жаль ворухнувся, наче то людина переставилась.
Іздалеку ще долинали траурні звуки незвичайної процесії, все слабкіше, поки зовсім пригасли. Людей на вулиці й по обійстях поменшало. Тітка Горпина, закасавши спідницю, подалась поміж картоплі на город, узялась скубти молодий кріп до обідньої страви.
Кривенька Галинка!..
Сівши до столу, я намагався реставрувати лад недавніх настроїв і спогадів, та вони безслідно зоставили мою душу, мов зграя перелітних птахів, що подались до вирію. Хотів знову навіч угледіти, як на хуторі Бокач гуцулка виходить із колиби, як ступає стежкою, як розквітла груша кидає на її молоде обличчя рожеві спалахи,— та все це не поставало живою картиною, хоч як я силкувався.
Зловив себе на тому, що думаю про Кривеньку Галинку. Ворона й справді була скалічена, мала перебиту лапку, тому-то її так і назвали. Через ту лапку та ще пошкоджене крило Кривенька Галинка змалечку не навчилась літати, а тільки ледь-ледь перепурхувала в повітрі, сідаючи то на ворину, то на кущ, то на поворот криниці. Зовсім ручна, ходила по дитячих руках, і діти до неї звикли так, як звикають до будь-якого живого створіння.
Бувало, хлопці грають у футбол, а неподалік, сидячи на вишневій гілляці, примостилась Кривенька Галинка й очима-намистинками стежить за їхньою баталією. Бувало, хтось пасе гусята, а вона теж на моріжку, допомагає. Буває, дитина йде в магазин по хліб, а Кривенька Галинка, то накульгуючи по землі, то конвульсивно перелітаючи в повітрі, супроводжує до продуктового ларка, наче гнана хазяйськими клопотами.
Поступово розчулюючись, я згадав, як одного разу Кривенька Галинка завітала й до мене. До всього цікава, хоробра, скалічена ворона якось навесні злетіла на моє відчинене підвіконня. Стала між вазонами калачиків і цикламена, витягнула лискучу шию й гостро дивилась у кімнату й на мій письмовий стіл.
— Здрастуйте, — чемно привітався я лагідним пів-
голосом, щоб не сполохати. ,
Кривенька Галинка шкрябнула пазурцем полущену голубу фарбу на підвіконні, й точена її голівка здригнулась так, наче кивнула у відповідь.
— Усе бачила, тільки не бачила такої дивовижі, як я,— всміхнувся я іронічно.— Що ж, подивись, коли не знайшла веселішого заняття.
Кривенька Галинка дивилась, і її випуклі вічка то сивастими ставали, то чорно-смородиновими.
— Може, їсти хочеш? Ось зажди хвильку...
Поки я ходив на кухню по хлібні крихти — Кривенької Галинки на підвіконні не стало. І я чомусь пошкодував, що ворона зникла... Згодом часто згадував, як вона навідувалась, і любив слухати будь-які розповіді чи згадки про Кривеньку Галинку, бо, на диво, кожне в селі знало скалічену пташку, і в розмовах не обходилось без споминів про неї.
У вухах і досі стояв гуркіт отієї безладної музики, яку діти добували з найрізноманітніших інструментів, навіть із транзистора, і маячіла перед очима їхня процесія.
Знову спробував зосередитись на своїх колишніх поїздках у Карпати, щоб, зрештою, вивести на папері перший рядок спогадів, але...
Поріг переступила тітка Горпина.
— Свіжоздоєного молока вип'єте? — Вона тримала глечик у руках.— Сусідка принесла... Ранкове, в погребі тримала...
Коли я випив склянку прохолодного молока, тітка сказала:
— А знаєте, поховали за цвинтарем.
Навіть не сказала, кого саме поховали, та я зрозумів, що Кривеньку Галинку. Виявляється, в цю хвилину ми обоє думали про неї.