Цілуватись дуже любить.
Олі Стусь хай будуть вуха —
Вона любить все підслухать.
Валі Кулішисі — очі,
Бо моргати всім охоча.
Отак у сердешної дідової кобили відбиралося все і щедро дарувалося дівчатам — від гриви аж до хвоста. Рясніло там чимало порад незлих, так, заради сміху, траплялися й кусючі. А останні два рядки були про дівчину незугарну, її ім'я ні в кого не крутилося на язиці, і лише Шпонька, мабуть, згадавши танець, вигукнув:
— А Наталка? Наталку ж забули! Загірну.
І тут хлопці побачили, що вся кобила вже поділена, не зосталося навіть копит, щоб нараяти їх бідній дівчині. Довго думали-гадали, та осяяло знову Шпоньку:
— А Наталці здір з нутром,
Щоб не всохла за Чмиром!
Він аж підскочив од такого дотепу, і хлопці теж вдоволено загелгекали, лише Мишко хотів було щось сказати, та його вже не слухали — Шпонька заходився писати. Так народилися останніх два рядки на ватмані, котрий уранці з'явився на клубі й провисів там цілісінький день, ваблячи до себе людей, аж поки хтось його не зірвав.
Після того Мишко Чмир ще частенько вечорами навідувався до клубу, однак заходив тільки в каптьорку, грав на висадку в доміно, а на танці й не заглядав. Приходив одразу після роботи — у стареньких припорошених штанях і сорочині (цілий день возив своїм газоном зерно від комбайна на елеватор),— жартував з дядьками, заливався від сміху після кожної виграної партії, і тільки коли у залі вмикали радіолу і в каптьорку долинали дівочі голосочки, одразу якось притихав, нашорошував вуха і тулив кісточку доміно не з того боку. В пам'яті озивалась гармошка, і він бачив Наталку, бачив, як зацвітають півонії на її щоках, як сумно примружуються очі, ховаючи сиву бездонну глибочінь... Вона привиджувалася якось тепло, аж гаряче, до млосного лоскоту в грудях — так буває лише у сні.
— Вилазь! — штурхнули його у бік.— Козел.
Мовби зрадівши, що програв, Мишко похапцем підвівся з-за столу, вийшов у коридор. Викурив сигарету, відчуваючи, як усім єством прислухається до звуків у залі. Але того, що так хотілося, не почув. Він нищечком прочинив двері — ті, що колись одчиняв грудьми,— і зазирнув усередину. В залі її не було. Кілька пар тупцювало в повільному танці, ніхто на Мишка й не глянув, тільки Шпонька, що сидів на сцені, втупившись у газету, на мить підвів голову. Мишко поманив його пальцем. Шпонька неохоче підвівся і вийшов у коридор.
— Наталки не було? — спитав Мишко. Незалежно спитав, вимогливо.
— Якої?
— Загірної,— притишив голос.
— А-а-а? Ні, не приходить вона після того. Образилась дурепа.
— Сам ти дурень! — гримнув Мишко і вискочив надвір.
Біля клубу стояв його газон (в гарячу пору Мишко не загонив його на ніч у гараж, а ставив у себе в дворі), він сів за кермо і рушив було на Тимківський куток, але передумав, розвернувся й поїхав додому.
Надивував матір тим, що перевдягнувся в нове, поголився і, не сказавши ні слова, вийшов із хати.
На землю опустилася густа ніч — видно, небо облягли хмари. У темряві на кущі білої ружі світилася одна-єдина квітка, її сестри вже одцвіли. Мишко підійшов до куща, взявся за цупкий колючий пагін, але тієї ж миті білі пелюстки полетіли йому до ніг, востаннє дихнувши солодко-гіркуватими пахощами. Може, це й на краще. Він ніколи нікому не дарував квітів і не знав, як воно робиться. А тут роздумувати ніколи. Мишко швидко пішов до машини.
Уже на Тимківському кутку вимкнув дальнє світло і став пригальмовувати. До двору Загірних підкотив тихенько, на нейтральній. Закурив і довго дивився на освітлені вікна будинку, де за білими занавісками вряди-годи ворушилися чиїсь тіні.
Мишко чув, як лунко б'ється його серце, і думав, що він несповна розуму, бо сотні разів проїздив і проходив повз ці ворота, навіть не глянувши в їхній бік, а тут щось огорнуло його гарячою поволокою, затуманило голову. Він повагався, потім поспіхом, наче боявся, що наступної миті буде пізно, натиснув на сигнал.
У дворі загарчав собака, а за хвилю рипнули двері — і на порозі з'явився Загірний, похмурий, неговіркий чоловік. Мишко бачив лише його сиву голову, що біліла в темені, як місяць за ріденькою хмарою.
— Що там таке? — прогув Загірний.
Мишко відкрив було рота, проте зам'явся, потім теж прогув невдоволено, сердячись на самого себе:
— Та з акумулятором... щось не те.
Загірний, грюкнувши дверима, пішов у хату.
Мишко мимоволі вийшов з кабіни, відчинив капот і став мацати акумулятор, наче боявся, що чоловік стежитиме за ним у вікно.
— Треба було сказати напрямки, щоб покликав Наталку,— дорікав сам собі за те, що сміливий лиш там, де не слід. О, там, де не треба, Мишко герой! Але ж Загірний і так скаже, що отой зірвиголова обламався коло їхнього двору, і Наталка вийде хоча б спитати...
Мишко ще довго гнув спину над мотором, косував на двері, та звідти ніхто не виходив. "Харки-макогоники!" — сердито сказав уголос, плюнув і з грюкотом закрив капот. Чорті-що!
Мишко заліз у кабіну і ще й дверцята причинив так, щоб у хаті почули, що він і досі тут. Але там ніби оглухли, навіть собака не загавкав.
— Так тобі й треба,— сказав сам собі.— На біса ти кому здався! — пробував розпалитися, розлютитись, та в душу знову закрадався теплий лоскіт, проганяв звідти злість, манив Мишка у якийсь лагідний, ласкавий сон, і він бачив, як дві щоки розквітають півоніями, як сумно примружуються очі, ховаючи сиву бездонну глибочінь...
Мишко й сам заплющився, аби ніщо не відволікало його від того сну, аби він довго-довго лоскотав його до млосної змори. Нехай ніхто не виходить із хати, хай ніхто не чіпає його і словом, тільки б він бачив це рожево-гаряче видиво, що так болісно й солодко пече йому груди...
Вдосвіта, ідучи на ферму, Наталка Загірна вгледіла біля своїх воріт машину, і щось кольнуло її у серце. Вона притьмом кинулася до кабіни, скочила на приступку і зазирнула всередину. Холод одліг від грудей.
...Мишко, скорцюбившись на сидіннях, солодко спав, і з лиця було видно, що він бачить гарний-прегарний сон.