5 лютого 1945
<П'ЯТА>
(Про десяті роки)
Ніякого рожевого дитинства...
Ні кучерів, веснянок, ведмежаток,
Ні добрих тітоньок і дядечків страшних,
Ні друзів десь між річковою рінню.
Собі самій здавалась ще спочатку
То сном чиїмсь, то маренням або
Зображенням у дзеркалі чужім.
Без імені, без плоті, без причини.
І цілий список злочинів я знала,
Що їх належить скоїти мені.
І ось я лунатичною ходою
Ввійшла в життя, життя перелякавши:
Воно стелилося мені, як луки,—
Це там колись гуляла Прозерпіна.
Хоч я була невміла та безрідна,
Мені неждані двері відчинились,
І люди повиходили й гукали:
"Вона прийшла, вона прийшла сама!"
А я здивовано дивилася на них
І думала: "Либонь, якісь безумці!"
І що сильніш вони мене хвалили,
І що сильніш захоплювались мною,
То все страшніш мені ставало жити
І все сильніш хотілось пробудитись,
І знала я: сторицею сплачу
В могилі, у в'язниці, в божевільні,—
Де прокидатися таким, як я, належить,—
Та все тривали ці тортури щастям.
4 липня 1955
<ШОСТА>
У домі тім було так страшно жити,
Ніщо — ані камін патріархальний.
Ані колиска із моїм дитям,
Ні те, що ми обоє молоді
Були і повні задумів...
Ніщо, ніщо не зменшувало страху.
І я над ним навчилася сміятись,
І залишала крапельку вина
І крихти хліба — тому, хто вночі
Псом дряпався у наші двері
Або в низьке віконце зазирав
Тоді, як ми, замовклі, намагались
Не бачити, що діється в свічаді.
Не думати, чиї важезні кроки
Примушують отак стогнати східці,
Мов жалібно молив пощади хтось.
І ти казав, непевно усміхнувшись:
"Кого вони по сходах понесли?"
Тепер ти там, де знають все,— скажи:
Що, окрім нас, у домі тім жило?
1921