Він підійшов до неї впритул, насилу поворушив пересохлими губами:
— Я можу доторкнутися ось тут?
Один доторк — і в обох потемніло в очах.
Наталку бив страшний дрож від близькості цього, власне, чужого їй чоловіка, який загрожував одібрати все колишнє. А щось кричало в ній стоголосо про потребу забуття, про те що колишнє минуле поєднає їх так, ніби вони завжди були вкупі й не розлучалися справіку.
Дивно прекрасне і дивно вороже поєднання. Чужий чоловік і не своя постіль — ешафот, плаха, лобне місце, голгофа. Розпинають, як на хресті. Хочеш бути розіп'ятою? Спробуєш відродити те, що вже було колись, повернутися до нього, з'єднатися з ним, але ж яким способом і навіщо, навіщо? І чи не даремно? Темна сила вела її, і ніщо не могло перемогти влади тої сили — який жах і яке щастя! "Боже, яка щаслива твоя дружина! Яка вона щаслива!" Не могла сказати цього про себе, не наважувалася, не сміла — повторювала й повторювала про дружину, хоч і розуміла, яке безглуздя це белькотіння, хоч вмирала від сорому, та сподівалася знайти порятунок бодай у словах, а слів інших не мала. Де ж узялися ці? Вона вже давно відчувала, як поволі підточується її стійкість, тому, лякаючись впокорення, втікала від Твердохліба, бунтувала, її роздирали сумніви й вагання, а душа рвалася кудись, і серце хотіло любові цього мовчазного, несміливого чоловіка.
А він думав і не думав про неї — просто жив нею тепер, як самим собою, і це понад усе. Ось жінка — і в ній весь світ, і немає нічого довкола, все тут починається і кінчається, о, якби це тривало вічно, якби зупинилася ця мить, цей захват і забуття!
Поки не було цього, міг одним порухом руки відігнати від себе звабу, жорстоко розтерзати всю фальшивість у собі, відродитися, повернутися до первісної чистоти, до тих днів, коли ще не бачив її, не знав, не... Бути нещасним, але чистим — як це прекрасно і яка полегкість для душі!
Злякався цих думок (адже не був тепер вільний і ніколи не буде вільний!), промимрив щось до Наталки про те, що вони неодмінно одружаться, мають взяти шлюб, повинні конче це зробити. Ціна впертої легковажності.
Наталка не хотіла чути ні про яку ціну.
— Просто будь,— попросила вона.
— Я вже є.
— Тепер мовчи.
— Мовчу.
— Подивися на мене.
— Тільки це й роблю...
— Відвернися.
— Не можу і не хочу.
Тоді вона несподівано розридалася, і він розгубився, злякався, спробував її втішити, але вона випручалася.
— Не треба!
— Але ж ти...
— Це не я... Твоя дружина!
— Моя дружина?
— Може, вона вмирає, а ми...
— Вмирає? — він мало не розреготався. Пояснити Наталці, що Мальвіна живіша за живу воду з казок і за всі ВІА !, докупи зібрані? Розповісти, яка це жінка? З тих жінок, що безжальніші за трибунал. Егоїстки, які ніколи не притримують за собою дверей, ідуть на тебе, як на дим, як на стовп повітря, не прощають бідності, немодного одягу, відсутності впливових знайомих. Говорити таке про Мальвіну недостойно. А він сам? Які високі цноти виказує? Тому знов уперто завів своє:
— Ми повинні одружитися.
— Не знаю, нічого не знаю!..
— Як то ти не знаєш?
— Хіба ми зможемо наблизитися до нашої молодості?
— Треба про твою тільки. Бо моя далеко, недосяжна і неосяжна. Але твоя з тобою. Вона не може бути іншою, вона тут, присутня, суща...
— Це тільки здається... Я старіша за тебе. Ти просто нічого не розумієш...
Він розумів і не розумів. Наблизитися цо молодості. До своєї незмога, але до чужої... Чи не в цьому причини всіх захоплень, запізнілих кохань, розладів з життям, незбагненних бажань і вчинків часом безглуздих? Молодість — єдина цінність. Коли її поривчий чар з тобою, тоді цілий світ твій, і ціле життя, і ти впевнений, що витримаєш усі удари, знесеш випробування долі, ти живеш життям молодості, чужий страхам, повний надій, нічого не маючи, зате володіючи найціннішим даром — відчувати власну силу.
Наталка раптом стривожилася.
— Боже, що з нами? Я проклену себе! Вже пізно, тобі треба йти...
— Пізно — яке це має значення? Наталю!..
— Іди, йди! Який сором, яка ганьба!
Вона майже випихала його, сама натягала на Твердохліба мокре пальто, тицяла капелюха.
— Швидше, швидше!..
— Як же так? — бурмотів він.— Ми не встигли поговорити... Нічого не...
ВІА — вокально-інструментальні ансамблі.
— Потім, потім!
— Нам треба... Коли ж ми тепер зустрінемося? Наталю!
— Не знаю, нічого не знаю! Йди! Потім!
Він пішов у темряву й дощ, ніс з собою її дух, аромат її волосся, звук її слів, і все було таке реальне, що доторкнувся б рукою, але вже не доторкнешся.
Ключ йому в руках витанцьовував так, що Твердохліб насилу відімкнув двері своєї — не своєї квартири. Все спало, тільки в темних нетрях між книжками, картинами й бронзою никала ніжним привидом теща Мальвіна Вітольдівна.
— Що з вами, Теодор?
Вона нервово запалила сигарету, привид віднайшов делікатне втілення, мокра незграбна Твердохлібова постать видавалася грубо-недоречною поруч з беззахисно-ламливою постаттю Мальвіни Вітольдівни.
— Щось замість нічого, Мальвіно Вітольдівно, а може, загибель богів.
— Мелодія здатна вивести і з найглибшого відчаю, Теодор, повірте мені.
— Мелодія? Вона не може бути безконечною! Безконечна мелодія — це образа гідності самої мелодії...
На слові "гідність" він спіткнувся, згадавши, все згадавши: Мальвіну і свій шлюб, і свою чужість серед цих людей. Чиєю помилкою був цей шлюб? Тепер це не мало значення. Все життя ми спокутуємо гріхи свої й чужі, не розбираючи. Хтось сказав, що є три справи, починаючи які, ніколи не знаєш, чим вони закінчаться: любов, кар'єра і революція. Твердохліб ще не знав, чи в нього справді любов, чи тяжке (а може, легке?) затемнення, не знав, що думає Наталка, але мерщій прагнув очиститися, віднайти видимість душевної рівноваги бодай у визнанні своєї провини перед Мальвіною (хто кого втратив і хто має шкодувати?).
Він скинув пальто, недбало опустив його на підлогу, вдихнув теплий пахучий дим од тещиної сигаретки, обережно поцікавився:
— Мальвіна ще не спить?
— Я ждала тебе, щоб... Бачиш, Мальвіна заночувала у подруги на Воскресенці... Вони там сьогодні збиралися.? Ну, вже пізно... вона подзвонила...
Перед ним хотіли виправдатися — в чому? Він сам хотів цього. Вже не вперше Мальвіна ночувала "у подруги", і він ніколи не допитувався і не надавав цьому ваги Бо ж — паралельне існування. Але сьогодні він мав сповідатися, він був зобов'язаний це зробити... Зобов'язаний... Щось замість нічого... Невже ж тільки щось? А коли справді любити, щоб знати, і знати, щоб любити?